«Успіх – це коли робота масштабно робить життя людей кращим, а суспільство відкритішим» – Марія Берлінська про Victory Drones, вибір та мотивацію

Марія Берлінська – ветеранка АТО, волонтерка та громадська діячка. Вона заснувала Victory Drones – проєкт технологічної мілітаризації суспільства, який зараз є найбільшою в країні ініціативою з розвитку військових технологій. Команда Victory Drones окрім всього іншого навчає цивільних робити FPV-дрони та керувати ними. Також Марія стала ініціаторкою правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» та Жіночого ветеранського руху.

В цьому матеріалі Марія розповідає про жінок, які її надихають, думки, які підтримують, та успіх, якого вона безумовно досягла.

Благодійність – це не карʼєра

Коли горить ваш дім, ви довго не думаєте – ви приєднуєтеся до гасіння пожежі. Спочатку бігаєте із відрами разом з іншими. Потім хтось продовжує гасити відрами, хтось уже підганяє пожежну машину з бронебійними рукавами, хтось думає про те, як запобігти пожежі наступного разу. Але це не кар’єра, про яку ми всі мріяли.

Кар’єра – це місце, де я заробляла багато грошей. Думаю, звичайно, хтось будує в благодійності кар’єру, але це не мій випадок: які б не були успіхи – це не те, чим я планувала або хотіла займатися.

Мене підтримує любов 

Боляче бачити, як випалюють цілі міста, як людям доводиться покидати місця, де вони жили поколіннями. Боляче бачити, через який тотальний, безжальний біль проходять наші люди. На це важко дивитися, і працювати в цьому теж важко.

Мене підтримує любов до своїх людей. Власне, це сім’я – в мене дуже класна сім’я – але це ширше за родинні зв’язки.

Хтось каже, що його тримає ненависть до ворогів, і це теж варіант. Але в моєму випадку – це любов до наших людей, до нашої країни. Я об’єктивно люблю все це наше.

Я тривалий час жила за кордоном. Це було комфортне, благополучне життя в добробуті. Я люблю США як країну – передусім географічно, за природну красу. Я люблю американців, особливо «справжніх» – в глибинній Америці приватного сектору, де нічого не змінювалося останні 50 років, де люди живуть поколіннями. 

Але саме в Америці я зрозуміла й наскільки сильно люблю Україну та наших людей. І ця любов тримає.

Мені по-легкому важко

Знову ж таки, на випадки, коли зовсім погано, в мене є пара лайфхаків. 

По-перше, я дуже добре памʼятаю таке відчуття: зимовий ранок, ще темно, погана погода. Я заходжу у душ, вода холодна, попереду важкий день, і мені хочеться просто лягти, сховатися і нічого не робити. 

Але я стою в цьому душі й думаю: в мене є дві руки, я можу сама себе помити, є дві ноги. Я спала в своєму ліжку, і навіть якщо вода холодна – вона в мене є. 

Я розумію, що хтось зараз не може без сторонньої допомоги сходити в душ чи зробити собі каву. Хтось живе постійним болем, а хтось взагалі зараз в полоні, в постійних тортурах. І на тлі цього мій ранок – із холодним душем, купою завдань, втомою, проблемами зі здоров’ям – викликає вдячність за те, що мені так по-легкому важко.

Все, що я роблю, я роблю для себе

Другий лайфхак – пам’ять про несправедливість. В 2014 я пішла доброволицею на війну за свій народ – і мені потім було дуже боляче бачити таку тотальну несправедливість до нас: як держава і суспільство від нас відвернулися, як ветеранів АТО маргіналізували. Як ми стали героями невидимої війни, непотрібні власній країні.

Ми бачили проросійських депутатів у Верховній Раді. Ми не розуміли, за що віддавали здоров’я, а наші побратими та посестри – життя. Це породжувало страшну фрустрацію серед ветеранів і, на жаль, частина не витримала і пішла з життя. 

І коли у 2022 році я ухвалювала рішення, чи повертатися з Америки в Україну, це було набагато важче, ніж у 2014. Тоді я не знала, що таке війна, у 2022 – вже знала. Я чудово розуміла, що війна – це найстрашніше, що придумало людство, найжахливіше, що може бути в житті. Я пам’ятала й те, чим усе може закінчитися: брудом, забуттям, знеціненням.

І в мене була дуже чесна розмова з собою. Я запитала себе: чого ти боїшся? Померти? Але ми всі помремо – зараз чи за 50 років, але це станеться. Питання лише в тому, що ми скажемо собі наприкінці.

Що поки дітей діставали з-під завалів по частинах, я сиділа десь у парку, їла хороший стейк, пила вино і просто донатила на дрон? Якщо я знаю, що вмію будувати архітектуру великих проєктів і процесів, в тому числі з розвитку військових технологій. Чому я не зробила те, що може врятувати життя тисяч людей?

А саме військові технології сьогодні рятують Україну. Дрони, наземні роботи, морські дрони, програмні забезпечення і багато іншого, що по суті зараз стало основним геймченджером війни. 

Тому це мій другий лайфхак – мене дуже важко демотивувати, тому що все, що я роблю – я роблю насамперед для себе. 

Щоб було з чим жити і з чим вмирати. Навіть якщо завтра весь світ зійде з розуму, половина країни, умовно кажучи, почне бігати з російськими прапорами – мене це не зупинить, бо я знаю, що зробила я. У кінці життя ми всі залишаємося наодинці з собою і з тим, що ми робили. 

І я намагаюся якомога менше дивитися на гріхи інших. Бо несправедливість демотивує. Коли хтось віддає останнє, а хтось краде, зловживає, ховається за чужими спинами – у багатьох опускаються руки. Тому я намагаюся тримати фокус на собі. Суто на своїх словах і вчинках. І це справді допомагає.

Волонтери змінюють правила

Волонтерство – це інші правила гри. У звичайному суспільстві правила доволі жорсткі, часто ворожі та негуманні: кожен сам за себе, треба бігти за успішним успіхом. Дуже багато кластеризації, стратифікації людей в маленьких бульбашках. 

А волонтерство – це коли люди встановили собі інші правила всередині. Сказали: ні, ми будемо грати по-іншому. Допомагати один одному, любити один одного і віддавати один одному останнє. Хоча в логіці конкуренції, постійного пошуку вигоди, прибутку тощо це здається ненормально і виглядає дивно. Але насправді це найбільш приємне та людяне, що може бути у взаємодії.

Я в якийсь момент зрозуміла, що крайня форма конкуренції між людьми – це війна, а крайня форма співпраці – це сім’я. В волонтерстві найбільш неочікувано приємне – те, що ми всі перетворюємось на одну велику, люблячу сім’ю.

Наш досвід вивчає НАТО 

Ми з командою зробили багато крутих речей – вони впливають на хід війни та навіть на те, яким буде світ. 

Ми, по суті, зробили військові технології популярними: як пісні на рок-концерті, які співає вся країна. 

І ми безпрецедентно вплинули на світ також. Ми почали розвивати цей напрям ще з 2014 року – у час, коли в дрони як геймчейнджер у війні майже ніхто не вірив. На всю країну таких людей було кілька десятків, але ми працювали і готували фахівців навіть тоді, коли всім здавалося, що війна скоро припиниться. 

Саме ці сотні розвідників і операторів БпЛА, яких ми підготували тоді, у 2022 році прийняли удар першими. Вони виграли для країни час – поки сотні тисяч людей, які заходили в армію з нуля, вчилися воювати й освоювали військові технології. Це був стратегічно правильний вибір.

Ще був проєкт «Невидимий батальйон». Він кардинально вплинув на ставлення суспільства до жінок – у війську й поза ним. Це були дослідження, кіно, адвокація, зміни законодавства. Досвід «Невидимого батальйону» сьогодні вивчають і за кордоном – у контексті політик щодо жінок у секторі безпеки та оборони.

Також проєкт Victory Drones: сьогодні це найбільший волонтерський проєкт у країні з розвитку військових технологій. Навколо проєкту сформувався колективний розум на десятки тисяч людей. Цей досвід зараз вивчають іноземні військові, керівники оборонних компаній, військові аташе, командири армій країн НАТО. Вони намагаються зрозуміти, як нам вдалося зробити таку швидку технологічну мілітаризацію суспільства, як ми в лічені роки втягнули сотні тисяч українців в виробництво і застосування військових технологій. В аналітичному звіті НАТО Victory Drones згадується як «феномен на стратегічному рівні».

Вони це вивчають, бо хочуть знати, як швидше підготувати свої суспільства до можливої війни – тому що великі війни виграє лише суспільство. Таке, де майже в кожному домі знають, як зробити дрон, розуміють, що таке osint і кібербезпека, вміють орієнтуватися на місцевості тощо. Таке суспільство не перемогти. І наша візія – побудова безпеки українців через технологічну мілітаризацію суспільства. В сучасному, геополітично турбулентному світі.

В команді є чітке планування і довіра

У проєкті Victory Drones сьогодні близько двох сотень людей. Ми працюємо за класичною менеджерською моделлю з розподілом за напрямками: хтось відповідає за підготовку громад, хтось за сертифікатні програми. Є команда людей, які постійно працюють зі спільнотою, організовують онлайн-лекції тощо. Плюс майже в кожній області України є наші інструктори, а в кожній команді інструкторів – старші координатори.

Зараз ми використовуємо систему Objective Key Result: формуємо стратегічну мету, прописуємо вимірювані результати і кожні три місяці робимо рев’ю. Це може бути підвищення ефективності навчання, адвокація змін. Наприклад, ми поставили ціль прибрати перешкоду в законодавстві для виробників. Для цього нам потрібно змінити конкретний підзаконний акт, а значить – поспілкуватися з конкретними представниками влади, переконати їх, написати статтю, організувати комунікації, дати інтерв’ю на цю тему. 

У команді є чіткий розподіл ролей, регулярна звітність, планування і контроль результатів. Але так само важливі довіра, доброзичливість і гумор. Ми одразу кажемо новим людям: тут можна розраховувати на підтримку, і тут вітається чорний гумор.

Щодня адмінкоманда проводить короткий стендап – 25-30 хвилин максимум. 

Люди відповідають на три питання: що я робив вчора, що планую робити сьогодні і що мене блокує. Там же вони можуть попросити про допомогу колег. 

Менеджери напрямків ухвалюють рішення самостійно, стратегічні – погоджуємо разом. Мікроменеджменту я уникаю, довіряю своїм людям й дуже підтримую ініціативу знизу. Люди в команді знають, що можна прийти, щось запропонувати, обговорити, і я підтримаю. 

Мене надихають ті, хто роблять зміни

Мене надихають жінки і чоловіки, які змінювали й змінюють системи. Серед жінок це Марія Кюрі, Ада Лайвлес, суфражистки. Усі ті, хто відкривав шлях для жінок і доносив ту просту, але чомусь неочевидну думку, що жінки теж люди. 

Це жінки в авіації, жінки, котрі пілотують величезні космічні кораблі чи літаки. Жінки в науці, в літературі: Леся Українка, Вірджинія Вульф.

Сучасні жінки, які виходять на протести проти режиму аятол в Ірані з непокритою головою, коли їх за це можуть вбити. 

Нелі Блай, яка досліджувала питання божевільних в США: в 1887 році Нью-Йоркські притулки для божевільних були оповиті таємницями, і там були жахливі умови. Завдяки її дослідженням система змінилася. 

Дівчата в оборонці і волонтерському русі: Катерина Черногоренко, Ганна Гвоздяр. 

Правозахисниця Олександра Матвійчук, чий Центр Громадянських Свобод отримав в 2022 році Нобелівську премію миру. Я бачу, як вона несе світло крізь всю цю густу темряву. І як вона при цьому залишається людиною, хоча дуже багато найсильніших людей ламаються, а вона стоїть.

Юлія Марушевська – керівниця Офісу підтримки змін Міністерства оборони. Це людина, яка непомітно для публіки зробила одну з найважливіших реформ, без якої фронт би зараз посипався, – реформу закупівлі. Її внесок недооцінений, тому що вона дуже непублічна. 

Непублічно працює ще одна людина, яку я безмежно поважаю і в якої багато чому навчилася і досі вчуся, – це Люба Шипович (стаття про Любов Шипович також є в спецпроєкті «Історії лідерок» – ред.). Вона є одним з ключових стейкхолдерів оборонної галузі зараз в Україні. Любов Олегівна мало дає інтерв’ю, і не про всю її роботу можна розповідати з міркувань безпеки, але за більшістю процесів розвитку військових технологій стоїть саме вона. 

Взагалі часто найважливіші зміни роблять ті, про кого мало говорять. Але без них нашої країни в нинішньому вигляді просто не було б. І це їхній результат, хоча і без всесвітнього визнання. 

Успіх – це коли робота масштабно робить життя людей кращим, а суспільство відкритішим. 

---

«Історії лідерок» – це спецпроєкт MC: Money & Career про топменеджерок і засновниць українських бізнесів, фондів та фундацій, які формують цінності, задають тренди та створюють можливості для інших.

Вони розповіли про власні кар’єрні трансформації та особливості своєї роботи, поділились інсайтами та правилами лідерства, досвідом побудови ефективних команд та створення атмосфери, у якій хочеться працювати і зростати.

Усі матеріали, опубліковані в межах спецпроєкту, можна знайти за тегом «Історії лідерок».