Як бути впевненим на публіці та на відео: три кейси від тренера з акторської майстерності

У колонці для MC Today засновниця компанії Theatre and Business, тренерка з акторської майстерності для власників бізнесу Ярина Геречка на прикладі уявних Софії, Дмитра та Анни розповідає, як боротися з невпевненістю, працювати з емоціями та спрямовувати енергію в правильне русло.

Ярина Геречка

Кейс 1: Відео як допоміжний інструмент для розкрутки власного бізнесу, або Як виглядати впевнено й переконливо на камеру

Завдання

Ярина Геречка

Візьмімо Софію. Софія 17 років займалася власним бізнесом, нині вона консультує молодих підприємців щодо того, як краще запустити свою справу.

До мене вона прийшла через страх перед камерою, бо, як виявилося, на той час вже встигла записати «мільйон» роликів, витратила багато нервів, однак жодної публікації так і не зробила. Результат – не нуль, а мінус: час, енергія, ресурси.

Ціль Софії зрозуміла: відеоформат нині надзвичайно популярний, особливо в мережі, тож ролики покликані привабити більшу кількість клієнтів. Особливістю була її оригінальна, яскрава і жива подача матеріалу, що б якісно вирізняло її серед конкурентів.

Однак перед камерою вся харизма губилася через банальний страх перед об’єктивом. Запит – подолати блок перед віртуальною публічністю.

Що робили

Ми почали з простого. Насамперед – тіло, адже на відео доводиться на 30-40 % «підкручувати» вияв емоцій, аби вони якісно передалися глядачу через екран. Ми взялися вдосконалювати пластику та знімати «зажими», аби її жестикуляція була виразнішою.

Далі ми почали працювати з голосом, артикуляцією, дикцією – через зажим у щелепі вона ковтала багато звуків, і вимова сприймалася не так переконливо, аніж при чіткому вимовлянні приголосних та голосних.

Зажим щелепи, зокрема, часто свідчить про приховану агресію, яку людина соромиться або боїться висловлювати у здоровій формі. Таке часто тягнеться з дитинства у людей, чиї батьки негативно сприймали «небажані» емоції власних дітей.

Як наслідок – вияв власних емоцій, особливо «негативних», заборонений, це підсвідоме табу. А ми вже знаємо з психології, що поділ емоцій на негативні й позитивні досить умовний. Людині для повноцінного життя необхідно вміти відчувати й виявляти всі емоції, закладені в нас природою.

Навіть умовно негативні емоції, такі як гнів, розпач, розчарування, виникають не просто так,а покликані повідомити людині, що з нею чи з її оточенням щось не так. Це сигнал, своєрідний маркер, що треба щось змінити.

Такі емоції можна виражати деструктивно – нападати на людей, агресувати до них чи до себе (останнє називається аутоагресією і може виражатися через саморуйнацію через входження у різні залежності, іноді – буквальна фізична шкода власному тілу). А можна й подавляти в собі. Ні те, ні інше не є чимось здоровим. З цим ми й працювали, зокрема.

Також у Софії були комплекси щодо зубів, через що мало рухалися губи. Нам це все довелося виправити.

Яка в нас була структура? З тілом ми працюємо – це невербаліка. Далі – правильне дихання. Артикуляція – щоб розрухати мовний апарат: це для чіткості мовлення, щоб на відео її подача й виклад матеріалу виглядали красиво та переконливо. І четверте – це емоційність, харизма та природність, а точніше, повноцінний вияв всього цього на камеру.

Ми пропрацювали з нею два-три місяці в різних форматах:

1. Акторського тренінгу.
2. У форматі етюдів: сценки, в яких вона грала різні ролі.
3. Завдання на подолання страху перед публічністю: співали на людях, були мімами, читали й розбирали п’єси серед натовпу.

Результат

Нині Софія веде успішний блог на різних інтернет-платформах і записує відео з одного-двох дублів, а не з 17, так нічого й не опублікувавши.

По-друге, Софія перестала боятися бути «неідеальною», наприклад, смішною. Люди часто бояться бути осміяними, присоромленими, не відповідаючи якимось умовним «стандартам» краси чи будь-чого іншого.

По-третє, вона стала чітко говорити, розрухавши щелепу, весь час повторюючи вправи на артикуляцію. Внаслідок цього і слухати її стало в рази цікавіше, байдуже, що б вона не розповідала.

Кейс 2: Комунікаційні бар’єри, або Страх перед знайомствами із живими людьми

Завдання

Дмитро, також власник бізнесу, прийшов з іншою проблемою. Йому було важко і некомфортно знайомитися з людьми, зокрема, з жінками. Однак завданням ми ставили здобуття навички вільного спілкування практично з будь-ким про все на світі.

Що робили

У Дмитра інший зажим – він боявся себе та соромився. Ми почали працювати з тіла: із розслаблення, з вільного маніпулювання власними кінцівками, зняття напруги, надмірного самоконтролю. Дмитро отримав завдання знайти, що гарного в ньому є, що він у собі бачить такого, що могло б приваблювати людей.

Раніше йому здавалося, що все, що він говорить, – щось «не те», що його «з’їдять» за його слова чи позиції. Ми почали руйнувати ці стереотипи.

Далі почали ставити той самий голос, розвивати артистизм, чергуючи різні формати: акторський тренінг, етюди, голос, публічні практичні заняття й коучинг. Наприклад, Дмитро мусив підходити до дівчат, роздаючи їм мандаринки чи троянди, долаючи свій страх.

Результат

Нині Дмитро сміливо підходить до людей, не думаючи: «Як я виглядаю? А раптом я не так виглядаю, як мав би», що звучить вже доволі абсурдно й хворобливо.

Ні, знаючи про свої сильні сторони, він не боїться виглядати «якось не так», бо все у ньому так. Важливо було виявити це і зосередитися на усвідомленні своїх сильних сторін, враховуючи слабкі й відкидаючи надумані тривожність і сором’язливість.

Він це все знав, але, як міг би сказати Платон, «забув». Ми з ним почали «згадувати», проговорюючи, прописуючи на папері для кращого усвідомлення й запам’ятовування.

Під час наших занять Дмитро також почав змінювати ставлення до самого себе, йому почали подобатися його голос, тіло, жестикуляція. Він почав цим насолоджуватися і врешті-решт виявляти подавлені емоції: як негативні, так і позитивні.

Кейс 3: Особистий бренд, або Як самосприйняття впливає на бізнес

Завдання

Є така штука, як «комплекс хорошої дівчинки». Аналогічне є й у хлопчиків, однак ми поговоримо про Анну. Вона – власниця бізнесу, займається декоруванням будинків. І все у неї було гаразд, однак вона чомусь прийшла до мене із запитом «пізнати себе».

Класичная сократівська тема насправді надзвичайно важлива для будь-якої людини. Хто я? Де я? Чому я тут? Що я хочу зробити? Що я можу, і на що я можу розраховувати?

Намагання робити все «ідеально», але в розумінні інших – це не те саме, що перфекціонізм. Це пошук любові та схвалення інших через спроби догодити їхнім бажанням. Як наслідок – мінус життя для самої себе. А жити для себе потрібно.

Таке часто буває, коли людиною маніпулювали в дитинстві, у період формування та становлення, не даючи їй простору для ініціативи.

Їй казали йти на танці, змушували – і вона йшла. А тепер у неї забезпечене життя, вона багато чого може собі дозволити, однак внутрішнього стрижня, своєї «самості», вибореної у світу, вона не має.

Через цей комплекс, який орієнтує її на пошук схвалення іншого, Анна також не знала саму себе, вона намагалася бути «ідеальною», не визначивши для себе самої, передусім, що це за ідеал, яким він має бути, до чого й навіщо їй рухатися. І це їй страшенно заважало розвивати власний бізнес та особистий бренд.

У неї була розірвана, уривчаста, знервована пластика, наче у робота. Голос був надзвичайно високим, можна навіть сказати неприємним, він відштовхував. А на сцені вона імітувала когось – це приклад «ідеальної» неприродності.

Що робили

Головним завданням Анни було «ламати» – робити все неправильно. Не так, як вона звикла, як «має бути». Ми це переламували тим, що я хвалила її, коли вона робила щось неправильно, наприклад, помилку у слові. Ми викорінювали страх помилки, страх того, що на тебе нагримають у разі «неправильної» дії.

Через цей страх людина або взагалі не наважується на якусь дію, або робить усе дуже штучно. Тому, через етюди зокрема, вона відігравала роль негативного персонажа, антигероя, який не злий чи поганий, однак робить все наперекір Всесвіту. І це правильно. Це її вивільнення, щоб людина сама для себе визначила, чого вона хоче, що правильно для неї, а що – ні.

Результат

Це допомогло їй визначити пріоритети: тепер вона переїхала у менше місто, де їй комфортніше, більше часу проводить із дітьми. Словом, робить те, що вона хоче. Працює, з ким хоче, набирає приємну їй команду.

Відео, щоправда, ще не знімає, однак у планах має. Зокрема, проєкт, яким вона займається нині, приносить їй задоволення. Вона не працює в шаленому темпі на результат, який не особливо зміниться, якщо вона не буде «гнати».

Тепер її бренд вже не є «ідеальним», яким був, тобто штучним до відрази. Він неідеальний, але він її. Він працює ефективніше, аніж награність і надуманість присмеркових ідеалів штучного «так-має-бути».

Насамперед – природа, індивідуальність, ти сам, а вже з того можна витворювати продукт, який подобатиметься іншим людям.