UA RU
logo
16 Сер 2022

До еміграції готуються 3-4 роки, в мене це зайняло кілька днів. Мій досвід переїзду з України до Канади

Elena Doskach

CEO в Sanctorika

Elena Doskach

Олена Доскач

Сьогодні вісімдесят п’ятий день мого життя в Канаді.

Рішення летіти сюди я прийняла настільки стрімко, що назву міста, куди, власне, лечу, я загуглила в варшавському таксі по дорозі в аеропорт. Взагалі я з тих людей, у кого етап планування завжди довгий та повний запасних планчиків на випадок, якщо щось піде не по основному.

Але не цього разу, бо цього у мене була тільки відкрита віза.Хоча ні, не тільки. Ще було на мейлі підтвердження від провінційного уряду Манітоби, що на два тижні ці святі люди забезпечать номер в готелі, і я зможу пожити там. В цьому номері я переживала джетлег, години ступору, вперті в одну точку, нічний серфінг новин (нескінченний серфінг новин), декілька днів безсилля, коли встати та увімкнути чайник – задачка із зірочкою.

Я в курсі, що це нормальна реакція на перший трансатлантичний переліт, на усвідомлення себе на іншому континенті, на загальний шок від того, що взагалі відбувається. Ця думка заспокоювала, але не те щоб щось нівелювала.

Як я знайшла роботу без резюме

Шлях канадського емігранта, на який люди зазвичай мають 3-4 роки підготовки, я пролетіла за лічені дні – за що, безумовно, безмежна вдячність федеральному Уряду Канади.

В ранкову секунду, в якій сон вже пішов, а очі ще не відкрилися, я абсолютно точно знаходжусь у своїй київській квартирі. Це звикання ніяк не прийде, я не знаю, скільки часу на це  знадобиться.

Робота мені потрібна була тут така, щоб я могла перманентно апгрейдити англійську, яка не є прям вільною-вільною, і спостерігати за людьми, щоб зрозуміти ментальність, мотивацію прийняття рішень, цінності – все, на чому базується маркетинг. Тому для мене було очевидним, що початок має бути пов’язаним з продажами.

На п’ятий день перебування в Канаді я натрапила на сторчик, в якому, по-перше, я захотіла одразу все купити, бо там були тисячі, тисячі всяких ювелірних прикрас, по-друге, звідти взагалі не хотілося йти. Йти не хотілося настільки, що тепер я там працюю.

Тому у мене немає ніяких порад щодо пошуку роботи в Канаді. У мене навіть немає канадського резюме. Я просто знайшла тимчасове part-time місце свого серця, яке дає мені практику, поле для спостереження та час роздивитися, що тут і як взагалі. Я багато говорю з людьми, говорю про їхнє життя, знаю обставини, за яких вони шукають подарунки, розумію життєву логіку. І це все наразі виглядає для мене як просто інша планета.

Перший час у мене було неприємне побоювання, що я чогось не зрозумію, не зможу пояснити, клієнт піде – це все-таки канадська англійська. Але мій керівник сказала, що якщо я не розумію, що потрібно клієнту – значить, у нас цього і немає, бо якщо у нас це є – я це зрозумію.

Зараз у мене вже відродилися проєкти в Україні: продуктові розробки поки на паузі (зрозуміло чому), але дослідження і новий напрям – стратегії комунікації – інтенсивно в процесі.

Тому я йтиму двома паралельними шляхами: отримуватиму канадський досвід, змінюватиму позиції, імплементуватиму цей досвід в українські проєкти. Дуже цікаво, що з цього вийде.

Про житло в центрі міста

При пошуку житла моєю основною вимогою була локація в центрі міста – там, де хмарочоси, скло, метал, ксерокопія Манхеттену. Природа в принципі, в тому числі канадська, мені абсолютно індиферентна. Я усвідомлюю, що це красиво, але не маю до того ніяких емоцій. Мені потрібна урбаністика, високі поверхи, ніяких дерев.

Тому перше ж питання до місцевих друзів щодо житла було сформульоване наступним чином: наскільки рент в центрі дорожчий за рент не в центрі? «Взагалі, – обережно сказали місцеві друзі,– рент в центрі найдешевший, але є нюанси».

Я зраділа, але виявилося, що цінова політика не втрачає свого красномовства і в Північній Америці також. Так от: те, що дешевше – воно не просто так дешевше, якщо щось дешевше – на те є причина! Але неможливо зупинити жінку, яка вирішила, що їй треба жити в даунтауні всупереч північноамериканським традиціям не жити там ні за яких обставин.

Ну що, я живу в центрі тепер. Сформулюємо більш ясно: в даунтауні живуть люди, які не заробляють на нормальне житло, люди з сумнівним станом психіки, люди, які щільно сидять на різноманітних легальних і нелегальних речовинах і через це цілодобово сидять на асфальті, люди, які сплять на автобусних зупинках – і я.

У мене був план почати ранкові пробіжки, як в американських фільмах, але бігати в даунтауні можна тільки від когось. Тут багато поліції (це підбадьорює!) і стійка струйка диму прямо в моє вікно.

Контракт на квартиру на рік, якщо що.

Про емоції вимушеного емігранта

Мій емоційний стан вже практично вирівнявся, але іноді я ще плачу не в тему. Вчора я вийшла в магазин, на касі мене спитали «do you need a bag?» «чи потрібен вам пакет?», я сказала «No, thanks» і розплакалась.

В Канаді люди дуже чутливі до емоцій інших людей, тому, я думаю, в цьому магазині скасують питання про пакети та приберуть їх взагалі з асортименту, раз вони так травмують.

А ще мені потрібна була зарядка на Mac – бідолашна залізка три місяці насилу заряджається від телефонного перехідника. Я прийшла в AppleStore, мені знайшли потрібні деталі, я запитала, скільки це коштує (а я загуглила, що коштує це понад $100). А мені відповіли: «Oh, no worries, it’s a gift for you!» «О, не переймайтеся, це подарунок для вас».

Ну що, тепер вони можуть спокійно висаджувати у своєму AppleStore рис, іригацію підлоги я їм наплакала більш ніж достатньо.

Найважливіше, що є зараз в моєму житті – це близькість, вона живе в месенджерах, відеодзвінках, групових чатиках. Близькі люди тримають мене в міцному оточенні підтримки, любові та нагадують тримати дистанцію. І тільки тому все інше я можу зробити сама.

Сьогодні я зрозуміла, яке головне відчуття цих днів. Відчуваєш себе зиготою, яка після запліднення влетіла в матку, і бігаєш така по ній. У тебе так багато справ, і ти взагалі не відстрілюєш, за що взятися першим. Треба розробити проєкт печінки. Розкроїти серце. На селезінку тобі не завезли інструкцій. Як виглядає мозок, ти бачила теоретично. Один раз. Давно. На внутрішню поверхню шлунку не можеш знайти матеріал, може, його теж не завезли. А це що таке лежить, що за купа різного бісеру, куди його, аааа.

Тобто у тебе ніби є попередній проєкт істоти, що вийде в результаті, але немає усвідомлення, що твої зусилля мають вплітатися в природній хід еволюції. І ти хочеш все і сьогодні, але так не буває, ти маєш пройти певні етапи та бути готовим.

Але різниця з зиготою все-таки суттєва. У зиготи еволюційний шлях не має вибору взагалі. А у мене, та взагалі у будь-якої людини, у тисяч всіх, хто зараз в ситуації, ідентичній моїй – є.

Шлях в будь-якому разі буде пройдений. Але його результат залежить від того, чи готовий ти взяти максимум зі своєї долі, знайти або створити в собі силу прожити все, на що ти не впливав, але воно сталося. І силу не відмовитися від того, що ти хочеш від життя, від рівня своєї планки. Без компромісів, без посилання на обставини, зовнішні та внутрішні, з прийняттям реальності, яка не зобов’язувалася бути справедливою, стабільною, безпечною та взагалі такою, як ти хочеш.

І відповідь буде твоїм маніфестом.

 

Этот материал – не редакционныйЭто – личное мнение его автора. Редакция может не разделять это мнение.

По темі:

Спецпроєкти

Ваша жалоба отправлена модератору

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: