«Не буде ніякого Нюрнберзького процесу через те, що росія робить в Україні». Про епоху безкарності й що її може зупинити. Переказ Financial Times

Девід Мілібенд – президент Міжнародного комітету порятунку. Нещодавно він дав інтерв’ю головному оглядачеві Financial Times з питань зовнішніх справ Ґідеону Рахману.

«Не буде ніякого Нюрнберзького процесу через те, що росія робить в Україні». Про епоху безкарності й що її може зупинити. Переказ Financial Times

Девід Мілібенд попереджає, що ми живемо у новій епосі безкарності. Конфлікти стають дедалі гострішими. Недолугі уряди дедалі частіше виходять сухими з води попри всі злодіяння та порушення прав людини. 

В бесіді з Ґідеоном Рахманом Девід розповів про те, що може протистояти цьому. Редакція MC.today публікує найцікавіші фрагменти інтерв’ю. Перекладено бюро перекладів «Профпереклад».

Переклад від

Ґідеон Рахман (далі – ҐР): Жахливі новини з українського міста Дніпро довго не сходили з перших шпальт. Однак якщо зазирнути до переліку «гарячих точок», за якими спостерігає Міжнародний комітет порятунку, Україна знаходиться на 10 місці. На першому ж – Сомалі. Чому Україна займає лише таке місце у списку міжнародних гуманітарних криз? 

Девід Мілібенд (далі – ДМ): Україна не є провінційною справою Європи. Це глобальна справа, оскільки вона суттєво зачіпає ціни на харчі та енергоносії. Чому Україна посідає лише десяте місце? Все дуже просто.

Перелік Міжнародного комітету порятунку на 2023 рік – власне, на кожен рік – базується на масиві даних з 60-70 показників. Саме вони визначають, де саме ми побачимо найчисленніші гуманітарні кризи, найбільшу кількість людей, які від них потерпають, та найжорсткіший рівень цих криз.

У Східній Африці голод або загроза голоду, а в інших важливих частинах світу посилюються конфлікти. При цьому ми спостерігаємо дуже потужну глобальну реакцію на події в Україні – міжнародна гуманітарна допомога всередині країни та ставлення до біженців поза її межами.

Втім попри тяжкий перебіг цієї війни та удари, які завдаються по цивільних об’єктах в Україні, цей конфлікт не посідає перше місце у нашому списку через наявність пом’якшуючих факторів.

В перший тиждень кризи уряди країн ЄС гарантували трирічний дозвіл на проживання, роботу, освіту, трирічні плани соціальної допомоги. А в самій Україні працюють ініціативи з гуманітарної допомоги, системи охорони здоров’я, банківські й фінансові системи.

В інших  «гарячих точках» ви такого й близько не побачите. Тому саме тяжкість кризи та відсутність пом’якшувальних факторів виводять таку країну, як Сомалі, на перше місце. Бо від наших власних медичних центрів, розташованих по всій країні, ми знаємо, що там панує голод.

ҐР: І ще є Афганістан. Гадаю, можна порівняти величезні обсяги допомоги, яку Захід надає Україні, та очевидне ігнорування Афганістану. І це попри 20 років зусиль. 

ДМ: Так. Згідно з нашим аналізом, у 2022 році наслідки війни в Україні для глобальної економіки – у значенні цін на харчі та енергоносії, зростання відсоткових ставок, – вплинули на такі країни, як Афганістан, Сомалі, Ефіопія, Ємен чи Сирія.

У цих країнах уже давно тривають конфлікти, посилені кліматичною кризою. Тож у своєму звіті ми визначаємо конфлікт як рушій 70-80% гуманітарних потреб, що часто загострюються через кліматичну кризу.

І зараз маємо економічний імпульс у формі цієї доволі вражаючої статистики – інфляція цін на харчі у 20 країнах з нашого списку вдвічі або навіть втричі вища, 40% за рік, ніж у розвинених індустріалізованих країнах, де інфляція й без того була достатньо високою.

ҐР: У вашому звіті є ще один вражаючий статистичний показник: 7 країн з 20 у вашому списку імпортують 66% зернових з України та Росії.

ДМ: Так, і я вважаю, це важливо, оскільки щодо цього вже давно сперечаються. Такі аргументи можна почути від багатьох країн, які відмовляються засудити війну в Україні чи російське вторгнення в Україну – мовляв, на заході надто багато лицемірства, і це справді так.

ҐР: Щодо лицемірства. Ви говорите про значні зусилля для допомоги біженцям з України. У коридорах Давосу, я чув, як люди кажуть: «Ну, як гадаєте, чому країни південної півкулі цинічно ставляться до всього цього? Хіба для біженців з інших країн роблять стільки ж?»

ДМ: Вказувати на подвійні стандарти – це правильно. Неправильно вважати, що Україна – це провінційна європейська криза. Це набагато більше, оскільки цей випадок представляє серйозне порушення міжнародного права.

Отже, це тестовий випадок саме безкарності. Війна суттєво впливає на рівень життя населення в усьому світі через залежність від російських та українських добрив для зернових культур і, звісно ж, від усього іншого.

ҐР: Мене ще непокоїть воєнна допомога Україні. У Давосі точилися дуже цікаві розмови. Хтось із Китаю сказав мені: «Чому ви це робите? Єдиний спосіб це припинити – це якщо хтось переможе, а ви лише подовжуєте конфлікт». Тобто це не змушує мене думати, що давати допомогу Україні неправильно, але я замислився.

ДМ: Якби Україна не одержала міжнародної підтримки, її б уже розчавили й на цьому б не зупинилися.

Тобто це причина, чому ми бачимо таку палку підтримку в тій же Швеції та Фінляндії та їхнє бажання приєднатися до НАТО. Бо ними керує страх.

Насправді у порядку денному є три пункти, необхідні для розвертання цього процесу у зворотному напрямку. По-перше – це цикл конфлікту, який ми спостерігаємо. 15 з 20 країн у нашому списку висять там уже понад десять років. Тож треба розірвати це порочне коло. По-друге, якщо ми не можемо захистити цивільних у конфлікті, ця епоха безкарності скоро вийде на новий рівень. По-третє, ми бачимо глобалізацію ризиків: медичних, економічних, кліматичних. Нині здатність відновлюватися спостерігається лише на локальному рівні. Ми не отримуємо необхідного рівня глобальних дій.

За даними ООН, 340 млн людей сьогодні потребують гуманітарної допомоги, 90% з них живуть у 20 країнах з нашого списку. 100 млн людей вимушені залишити свої домівки, тікаючи від конфлікту.

За останні десять років ці показники зросли майже втричі. Якщо ми не виявимо головні причини цих криз – а вони полягають саме у безкарності, – маємо дуже токсичну комбінацію. А за наявності рушія економічних труднощів, породженого війною в Україні, можна сказати, ми опинимося у дуже темному тунелі.

ҐР: Отже, переходимо до питання безкарності. Чому ви вважаєте, що безкарність настільки небезпечна? 

ДМ: Я почав міркувати над цим частково через власний досвід керування громадською організацією. Коли твої працівники, які привозять гуманітарну допомогу, гинуть від російської ракети у північно-західній Сирії – це безкарність. Безкарність – це зловживання владою. Це злочини, у цьому випадку – воєнні злочини без покарання.

Я все частіше задумуюсь про те, що це питання безкарності прив’язане не лише до «гарячих» точок світу.

ҐР: Чому ще я почав замислюватися над питанням безкарності. Вчора я модерував зустріч із дуже хоробрими українцями, які документують воєнні злочини. Їхня мета полягає саме в цьому – щоб винні понесли за це покарання. Що мають бути суди на кшталт Нюрнберзького трибуналу. Однак було цікаво поспілкуватися з деякими міжнародними учасниками бесіди. Вони відчувають, що в цьому випадку ми також зіткнемося з безкарністю. Насправді не буде ніякого Нюрнберзького процесу за те, що росія робить в Україні. Один з учасників сказав, що документував злочини Ісламської Держави. І додав: «Знаєте, їх ніхто так і не притягнув до відповідальності».

ДМ: А треба, щоб люди закарбували собі у пам’яті раз і назавжди: якщо вони скоюють воєнний злочин, їх викриють і покарають. Я боюся, що якщо ми будемо лише говорити про боротьбу демократії з автократією, ми втратимо значні частини світу. Якраз ті частини, які повинні брати участь у системі, побудованій на правилах та їх дотриманні. На мою думку, саме така система зараз поставлена на карту.

ҐР: Але чи автократії дотримуватимуться правил? Хіба це не є однією з їхніх рис – що вони завжди порушують правила?

ДМ: Звісно, практично за визначенням. Однак що мене дивує, це коли читаєш статтю про те, як китайська система сьогодні сприймає створення статутів ООН та всю систему ООН 1945 року.

Поточне керівництво намагається приписати собі деякі заслуги у цьому, хоча це сталося до 1949 року та створення Народної Республіки. На мою думку, якщо ми не зможемо побудувати коаліцію навколо верховенства права, ми дійсно приречені.

Я вже передбачаю аргумент, наприклад, є Сінгапур, який має власну внутрішню політичну систему, але вирішив відстоювати міжнародне верховенство права, вони кажуть, ось чому ми засуджуємо російське вторгнення в Україну. І це реальна боротьба.

Однак мені здається, справжня боротьба цього десятиліття – чи зможе безкарність і далі перемагати або ж її можна якось побороти. Якщо подивитися на вулиці іранських міст і на те, що зробили українці, мушу сказати: 2022 рік був роком, коли народ почав серйозно опиратися. І сьогодні всі ставки робляться саме на це.

Джерело: матеріал Financial Times.