«Рівень життя в Чехії мене влаштовує навіть з невеликою зарплатою»: ким працюють українки в Європі

Існує стереотип, що українські жінки за кордоном працюють винятково прибиральницями. Насправді це всього 5-10%, а 15-25% (залежно від країни) займаються кваліфікованою працею: IT, медицина, освіта, фінанси тощо. Три героїні цієї статті переїхали в Європу через повномасштабне вторгнення росії. Вони розповіли про свою роботу, навчання та плани на майбутнє.

Героїні статті розповіли про роботу в Європі та плани на майбутнє. Фото: Depositphotos

Валентина Тарасенко, студентка Столичного університету Осло (Oslomet), голова Української спілки в Ліллестремі, Норвегія

Фото: Валентина Тарасенко

Зараз в мене немає постійної роботи, але я навчаюся в університеті на медсестру – в Норвегії це вища освіта. Час від часу працюю в соціальній службі, а також асистенткою на тренінгах – людиною, яка налагоджує комунікацію між норвезьким викладачем та іноземними студентами.

В Україні я працювала в проєктному менеджменті, в тому числі в благодійних фондах, як-от «Ярміз» – центр реабілітації та ресоціалізації ветеранів АТО. Я ніколи не мріяла переїжджати, але в 2022-му мій брат Андрій відправив мене в Норвегію. Він був добровольцем з 2014 року і весь час був впевнений, що війна перетвориться на повномасштабну, тож потреба в евакуації не була несподіванкою для нього. В 2023 році він загинув на фронті.

В Україні я волонтерила від початку Революції Гідності, допомагала військовим і їхнім близьким, організовувала реабілітаційні програми для дітей загиблих захисників тощо. І ось я потрапила в Норвегію, де мене не вважають дивною через це: тут волонтерство – поважна праця, яку вказують в резюме як перевагу. І в новій країні я теж пішла допомагати людям – в соціальну службу.

І навчалася: 13 місяців мовних курсів, три роки бакалаврату, пʼять місяців програми «Робота з підтримки у горюванні». Після отримання останнього сертифікату я пішла в офіційні установи, і виявилось, що для практики мені потрібна освіта або медсестри, або соціологині. І протягом буквально чотирьох тижнів вирішила: окей, хочете медсестру, піду вчитися на медсестру. Тут зовсім інший підхід – якщо в нас вчать винятково хард скілам, то в Норвегії – в тому числі спілкуванню з пацієнтами та колегами.

На адаптаційних курсах моїм куратором був чоловік, який пізніше запропонувала мені посаду асистентки на курсі батьківства для українських переселенців. Я мала пояснювати учням курсу завдання, допомагати їм донести відповіді до вчителя. Це не перекладацька робота: я в тому числі організовую групи, даю методичні матеріали та намагаюсь подружити всіх з усіма.

Найбільше мені подобається працювати на мовних курсах з людьми з різних країн. На початку вони сприймають «чужих» з недовірою: всім здається, що інші перенесли менше за них, що до них ставляться інакше. Але потім вони розповідають свої історії, і виявляється, що ці історії фактично однакові – обстріли всюди ті самі, страх той самий, переживання. І вони починають спілкуватись один з одним, приносити їжу на заняття: українці варять халяльний борщ, щоб пригостити мусульман, мусульмани приносять солодощі. І згодом вони вже й в перервах всі разом.

Я не планую повертатися додому. В мене там нічого вже немає: батьки померли, Андрія вбили, я розлучена. І я намагаюся будувати життя тут. Наймаю квартиру, планую купити своє житло, допомагаю людям – все, як я і хотіла.

Ольга, помічниця кухаря, передмістя Чеські Будейовиці, Чехія

Останній час перед від’їздом я працювала копірайтеркою і вчилася на SMM. Писала тексти для психологів, психотерапевтів. Мій курс з SMM закінчився незадовго до повномасштабного вторгнення: 21 лютого я захистилася.

Я опинилася в Чехії, шукати клієнтів для ведення соцмереж не було ані сил, ані часу, а замовлень на тексти ставало все менше. Жодних соціальних ще не виплачували – мені було потрібно терміново знайти роботу. Я згадала свій невеличкий досвід приготування їжі під замовлення (колись в мене був такий бізнес) і пішла в один з цих закладів, які називається hospoda. Це такі чеські їдальні, вдень там подають обіди, а ввечері – пиво. Мене взяли помічницею кухаря: я ще не знала мови, але власник закладу застав окупацію Чехії Радянським Союзом і непогано знає російську. Я зовсім не знала чеську кухню і не звикла готувати в таких обсягах, він вчив мене з нуля.

В Чехії розповсюджений підхід – платити офіційно за пів ставки по мінімалці, а решту в конверті. Тому в мене не оплачувались відпустки, лікарняні, нічого. Я ж хотіла повністю офіційну роботу, і, підучивши чеську, стала шукати нове місце.

Я живу в передмісті Чеські Будейовиці, і все, що тут є – це заводи. Тож я влаштувалася працювати на кухні одного з них. Це була фізично і психологічно важка робота, врешті я її кинула й пішла в центр зайнятості – виявилось, що я можу отримувати фінансову допомогу з безробіття, бо вже маю певний стаж.

Я отримую цю допомогу та шукаю роботу за фахом – я вже давно нострифікувала свій диплом соцпрацівника і зараз склала екзамени для підтвердження знання мови, чекаю на сертифікат. Я добре говорю чеською, в мене партнер чех, але щойно в резюме бачать, що я з України, – одразу відмовляють через мову, тому потрібні докази.

Я не планую повертатися. Насамперед через мою молодшу доньку – вона вже адаптувалася в Чехії. І я теж: я здала на права, купила машину – простеньку, але в Україні я цього не могла собі дозволити. Рівень життя в Чехії мене влаштовує навіть з невеликою зарплатою – а я матеріалістка і люблю комфорт. До того ж в мене тут стосунки, і ми плануємо спільне майбутнє.

Яна Дзиґа, громадська активістка, Прага, Чехія 

Фото: Яна Дзиґа

В Україні я працювала переважно в рекламі й комунікаціях, а останні роки була консультанткою із соціальних комунікацій, зокрема медичних.

У комунікаційниць і активісток завжди багато роботи. Тож у якийсь момент я мала чотири паралельні проєкти, зокрема була менторкою з креативу в Празькому центрі громадянського суспільства і другою продюсеркою просвітницько-розважальної програми на Українському радіо «Нічна вахта». Було багато радісних планів взимку 2021-го. Окрім того, з командою нашої креативної ініціативи «До речі» ми придумали і майже реалізували пречудовий креатив до 8 березня для Київської міськради «Потяг до рівності». Але, на жаль, усе це зупинило повномасштабне вторгнення.

В середині березня 2022 року я з близькими опинилася в Празі. За деякий час Празький центр громадянського суспільства запропонував мені нову роботу – ми з колегами організовували івенти, брали участь у наданні грантової підтримки українським ініціативам.

Під час тієї роботи я бачила своє завдання в тому, щоб доступними мені ресурсами і силами підтримувати діячів і діячок громадського сектора, які самі допомагають іншим. Крім того, така робота дозволяла мені часто бувати в Україні.

Читайте також: Які бенефіти отримує бізнес, коли донатить на ЗСУ: розповідає голова фонду Dignitas

За цей час я вивчила чеську на тому рівні, щоб мати змогу порозумітися, зокрема, і в робочих ситуаціях. У Празі є безплатні курси саме для українок зі спеціальним статусом захисту, але далеко не всі можуть на них потрапити через малу доступність таких курсів. Наприклад, людям доводилося їздити із маленьких містечок. Чеська мова потрібна. Чехи поважають свою мову, цінують. І вони дуже добре вміють її навчати – я навіть думала спробувати застосовувати їхню методику до викладання української для іноземців.

Підсумовуючи свій робочий досвід тут, скажу, що мені пощастило, бо почасти українки тут займаються важкою працею: зміни по 12 годин на заводах і складах, підйом о пʼятій. Це також більше стосується маленьких міст: іноді там немає де працювати, крім виробництва.

Зараз я повертаюся додому: проєкт закінчився, моє завдання виконане, а працювати на чужу економіку в такі тяжкі для України часи я вважаю неправильним. Тож я вертаюся, щоб працювати на місці. Можливо, це також буде громадський сектор або щось, де потрібно активно допомагати людям.

Нагадуємо, що раніше ми розповіли, де і як працюють люди з біполярним розладом.