«Тут дуже люблять папери». Як власниця мережі книгарень «Моя книжкова полиця» відкрила видавництво у Франції

«Маючи дві професії – юриста й економіста – я жодного разу не пошкодувала, що все це покинула і прийшла у світ літератури», – згадує початок свого шляху засновниця мережі книгарень «Моя книжкова полиця» Наталія Моспан. Пропрацювавши майже 10 років на українському книжковому ринку, підприємиця вимушено переїхала у Францію під час повномасштабної війни. Стабільність було втрачено й точкою опори стало бажання продовжувати займатися улюбленою справою – видавати книжки.

Рішення відкрити книжкове видавництво у Франції Наталія прийняла влітку 2022 року / 1 - Fecebook Наталії Моспан, 2 - фото надано героїнею

Підприємиця наважилася відкрити бізнес у новій країні та започаткувала власне видавництво – Le Petit Canard. Там вже вийшло дві дитячі книги, які продаються у французьких книгарнях. Одна з них – авторства самої Наталії.

Редакції MC.today Наталія Моспан розповіла, як це – відкрити бізнес у Франції, коли ще не знаєш мови, як в цьому допомагають державні інтернет-ресурси та чим підприємництво у Франції відмінне від України. А також – чому першою покупкою, яку довелося зробити на новому місці був принтер, що допомогло у самостійному вивченні французької та чому оренда житла – це окремий виклик.

Все почалося з багета

Напередодні повномасштабної війни ми проінвестували у відкриття п’ятої книгарні «Моя книжкова полиця» в київському торговельному центрі Respublika. Це були значні вкладення, які залишили бізнес майже без фінансової подушки. Після 24 лютого 2022 року всі гроші, які були на рахунку, перевели нашим працівникам, аби вони могли подбати про себе. А ми з трьома дітьми виїхали за кордон.

Я не вірила, що це надовго. Коли чоловік сказав взяти з собою ноутбук, спитала: «Навіщо?», бо думала, що незабаром повернемося. Близько місяця ми жили в Хорватії, а потім переїхали до Франції. Це не був цілеспрямований вибір, я просто шукала в різних країнах доступне житло, де нас погодяться прийняти з трьома дітьми. Такий варіант знайшовся лише там.

За кордоном я опинилася в стані обнулення – здавалося, що в мене більше немає бізнесу. А те, що залишилося, можуть знищити в будь-який момент.

Проте це не лякало, адже у мене все ще була я і цього достатньо, щоб кудись рухатися. Головне – зрозуміти як і куди.

Я стала міркувати, як заробляти гроші за кордоном та побудувати комфортне життя для дітей. Але такі думки проходять певний фільтр – я хочу заробляти лише тим, що приносить мені задоволення. А це – книжки.

У Франції я почала писати історії для дітей. Перша з них була про багет – «Une baguette». На неї надихнула рутина. Коли ми переїхали, я довгий час відчувала себе розгубленою. Потрібно було шукати нові точки опори й ними стали прості щоденні ритуали, як от похід у пекарню – буланжері. Стоячи в черзі, я спостерігала за безтурботними французами, що завжди були привітні й в гарному настрої. Можливо, їхнє життя геть не безтурботне, але коли ти українець за кордоном, видається саме так. Адже в житті цих людей немає війни. Такі спостереження відкривають для тебе інший світ. Той, з якого тебе вирвали та за яким ти страшенно сумуєш.

Наталія з сином / Фото надано Наталією Моспан

Можна було віддати «Une baguette» французькому видавцеві, але я подумала: навіщо, адже я так люблю видавати книжки! До того ж я не уявляла, як довірити реалізацію свого задуму комусь іншому. Я сама мала підібрати для цього команду. Тож влітку 2022 року прийняла рішення відкрити у Франції власне видавництво.

«Принтер – це перше, що мені довелося купити у Франції»

Книга «Une baguette» / Фото: Facebook-сторінка Наталії Моспан

Коли я наважилася взятися за відкриття видавництва Le Petit Canard, що перекладається як «маленьке каченя», ще не знала французької мови на достатньому рівні, але вирішила не чекати й рухатися маленькими кроками. Я ніколи не дозволяла собі повільного руху в Україні, тому що там бізнесу завжди потрібно боротися за виживання, працювати на підвищених обертах. Коли ви займаєтеся улюбленою справою, такий ритм надихає, але водночас – виснажує.

Я почала вивчати, як влаштована видавнича справа у Франції petit-petit – крок за кроком, як кажуть французи. Спочатку – як отримати ISBNМіжнародний стандартний номер книги, які є організаційно-правові форми для цього бізнесу, які є друкарні, як тут працюють літературні редактори і так далі.

Тільки-но я формувала запит на кшталт «як видати книгу» чи «як відкрити видавництво», одразу знаходила відповідь на державних ресурсах.

Урядові сайти містили чіткі й детальні дороговкази, як відкрити свою справу.

В законах України на першій же сторінці ви бачите довжелезний список змін. Важко розвивати бізнес, коли постійно потрібно адаптуватися до нововведень. У Франції закони не змінюються десятиліттями. Для мене стало відкриттям, що можна один раз встановити правила і… просто їх дотримуватися. Це настільки полегшує життя. Поки ви отримуєте знання про ведення бізнесу в цій країні, вам не треба переживати, що за місяць або рік щось зміниться і вони втратять актуальність.

Наприклад, тут типовий договір оренди є справді типовим. Тобто його не потрібно доопрацьовувати чи «додумувати». В Україні орендодавці можуть переписувати його до невпізнаваності. У Франції, зі стандартним договором, у вас буде обсяг прав, який має дотримуватися за будь-яких обставин, і ніщо не може на це вплинути. Як, скажімо, право орендаря – орендуючи приміщення, якщо бізнес не йде, продати своє право оренди. І орендодавець не буде заперечувати, адже це – мій актив. В Україні практично неможливо домовитися про таке з орендодавцем.

Всі реєстраційні процедури у Франції відбуваються онлайн, а пізніше поштою надходять документи. Взагалі тут дуже люблять папери. Навіть техпаспорт на авто – це паперовий документ, а не пластикова картка, як в Україні. Принтер – це перше, що мені довелося купити у Франції.

Після того, як Le Petit Canard офіційно з’явилося на мапі французьких видавництв, я надрукувала «Une baguette» накладом в 2,5 тис. примірників, але до липня 2024 року він лежав у мене в гаражі. Я писала багатьом дистриб’юторам, але отримувала лише відмови. Іноді по кілька разів – я була досить наполегливою. Все змінила стаття про Le Petit Canard у професійному журналі про книговидавництво Livres Hebdo. Після неї дистриб’ютор, який раніше мені відмовляв, запропонував підписати контракт і весь наклад поїхав до його магазинів.

Стаття про Le Petit Canard у Livres Hebdo / Скриншот сайту livreshebdo.fr

Французи підходять до купівлі книг дещо інакше, ніж українці. Я зрозуміла це, коли почала співпрацювати з книжковими блогерами. Виявилось, тут вони ніяк не впливають на прямі продажі. Навіть, якщо людина отримує інформацію з посиланням на сайт, де можна купити книгу, вона все одно піде в книгарню і радше замовить її там. Хоча чекати на неї можна тиждень і більше.

Загалом я не відчуваю, що французи дуже відрізняються від українців. Але є дві суттєві відмінності. Перша – це присутність поваги між людьми. Тобто, маючи поганий настрій, ніхто не буде перекладати його на іншого. Друга – шанобливе ставлення до кожної професії. Вони не ділять їх на «престижні» чи ні – вся робота важлива, а наявність робочого контракту – це вже почесно.

Знайти житло – окремий виклик

Пошук житла у Франції ще той квест. А, коли в тебе три дитини – це підвищений рівень складності. Річ у тім, що тут заборонено виселяти багатодітні родини. Навіть, якщо вони перестають платити за оренду. Аби перестрахуватися, орендодавці охочіше здають квартири людям, що мають безстроковий робочий контракт у Франції. Інші гарантії, як-то виписка з рахунків, їм не підходять.

Наталія Моспан з дітьми / Фото надано Наталією Моспан

Декілька місяців 2023 року ми жили в будинку, який влітку здавали подобово. Напередодні початку сезону нас попросили виїхати та запропонували повернутися по його закінченню. Ми не дуже хотіли продовжувати там жити, адже це було доволі віддалене село, в домі доводилося постійно боротися з мишами, а до цивілізації йти пішки по полях три кілометри. Хотілося знайти більш комфортне житло.

Я шукала по всій Франції, розіслала більше тисячі запитів, але мені постійно відмовляли. Погодився іспанець, що здавав будинок у Тулузі. Запропонував нам «вигідні» умови – заплатити оренду на рік вперед і підписати контракт, що ми знімаємо мебльований будинок, хоча насправді він був пустий. Ми, звісно, відмовилися.

Потім нас запросив на перегляд власник іншого будинку. Він нам підходив, але орендодавець довго не давав відповіді, чи згоден нам його здати. Ми жили в підвішеному стані, адже за кілька днів вже мали з’їжджати зі свого помешкання. А куди – невідомо. І, майже в останній день, таки отримали згоду й підписали з новим орендодавцем контракт на три роки. Загалом впродовж року нам довелося змінювати житло п’ять разів.

Вивчати, практикуючи: про досвід опанування мови

Наталія Моспан / Фото надано Наталією Моспан

Зараз я вже можу спілкуватися французькою майже на будь-які теми. Легше даються професійні розмови, а ось обговорювати якісь життєві історії – складніше. До переїзду, з французької я пам’ятала лише один текст, який ми вивчали ще в школі, й декілька рядків з «Марсельєзи».

До інтенсивного вивчення мови підштовхнула автомобільна аварія. У наше нове авто врізалася інша машина й повністю вивела його з ладу. Ми живемо за містом і маємо возити дітей в три різні школи, тож це була справжня проблема. Коли приїхала поліція, я нічого не могла їм пояснити – вони не розмовляють англійською. Потрібно було викликати евакуатор, розібратися зі страховкою, орендувати машину, поки наша в ремонті. І ось, шукаючи рішення цих проблем, я почала вивчати французьку, одразу її практикуючи.

В цьому допомагало читання дитячих книжок, написання листів, навіть інтернет-замовлення, бо, обираючи щось в онлайн-магазині, можна отримати чимале поповнення словникового запасу. Я слухала пісні, перекладала їх та прослуховувала ще раз. Крім цього купила для дітей спеціальний гаджет для аудіокнижок і кожен вечір ми слухаємо по кілька історій. Потім я їх читаю. Я не проходила ніяких курсів, проте завдяки тому, що одразу використовувала кожне нове слово, стала розуміти все, що мені кажуть.

Мені здається, французька – одна з тих мов, яку треба відчувати.

Наприклад, в деяких словах вони не вимовляють закінчення і, якщо ви чуєте «ван», це може означати й «вино», і «вітер», і «двадцять». Потрібно збагнути контекст, щоб зрозуміти. Часом, після розмов французькою, я відчувала себе так, ніби розвантажувала вагони. Це дійсно було важко.

«Мистецтво здатно рятувати нас у найважчі періоди»

Після 24 лютого 2022 року видавництво і книгарні «Моя книжкова полиця» втратили велику кількість цільової аудиторії. Проєкт у ТЦ Respublika ми згорнули за кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення. Довелось також закрити книгарю у Чернігові. Нині працюють дві книгарні-кав’ярні в Києві.

Дитяча література в Україні переживає складні часи – книги дорожчають, а доходи в людей не ростуть. До того ж багато дітей виїхало й ми маємо боротися за увагу нових читачів. Я розширила видавничу лінію «Моєї книжкової полиці» – тепер ми видаватимемо не тільки дитячі книжки. Зараз працюємо над книгою «The Paris Bookseller» («Книгарка з Парижу») та «All the Beauty in the World» – книгою про Музей мистецтва МетрополітенThe Metropolitan Museum of Art в Нью-Йорку. Вона про місце мистецтва у житті, про те, як воно розширює горизонти нашого бачення.

У Франції мене вразило скільки часу тут приділяють мистецьким практикам у школах та дитячих садках. Тут це окрема, велика дисципліна, де діти можуть краще пізнавати себе й світ довкола. Я б хотіла, щоб так було й в українських закладах освіти. Цікаво, що у Франції, наприклад, є нормою вмикати дітям у садочку музику для медитації й виконувати вправи, спрямовані на психологічну саморегуляцію. Це надихнуло мене видати в Україні книгу для дітей «Медитативні історії на добраніч» – збірку терапевтичних оповідань.

Книга «Медитативні історії на добраніч» / Фото Facebook-сторінка Наталії Моспан

Про те, як тут працюють з дітьми в садочку, я дізналася від нашого вихователя – Кристофа. Він намагається всебічно розвивати дітей, надзвичайно добрий з ними, але при цьому є для них авторитетом. Мені так сподобались його підходи, що я подумала: «Ця людина мала б писати». Виявилось в нього справді був рукопис дитячої книги. Так в Le Petit Canard і з’явилася книга «Mamzelle-Ville». Ми видали її в Україні й у Франції.

На мою думку, мистецтво здатно рятувати нас у найважчі періоди. Адже це історія, культура, свідчення нашого існування. Без знання нашої спадщини ми просто жебраки.