«Довели на роботі? Ну піди поплач!» — дослідники розповіли, чому сльози в офісі не баґ, а фіча

Професор бізнес-школи UNSW Ґевін Шварц двадцять років тримав дистанцію від чужих сліз на роботі — і лише нещодавно зрозумів, чому реагував саме так. У колонці для Sci­ence він розповів, як змінив ставлення до плачу колег і чому емоційні сльози варто сприймати не як проблему, яку треба «вирішити», а як сигнал, вартий уваги.

Емоційне виснаження на роботі — поширена ситуація, з якою стикаються і співробітники, і керівники. Фото: Deposit­pho­tos

Перша зустріч зі сльозами колеги

Два десятиліття тому, будучи молодим викладачем на першому році тенюру, Шварц опинився в кабінеті з колегою, якого щойно змусили вийти на пенсію. Той плакав, розповідаючи деталі ситуації, а сам Шварц почувався розгубленим — не знав, куди дивитися і що казати. За його словами, чоловіків його покоління з дитинства вчили залишатися стриманими й самостійно розв’язувати проблеми: плач сприймався як ознака слабкості, тож побачити плач колеги стало для нього шоком, який довго не забувався.

Читайте також: Вигорання на роботі: що може зробити керівник

Коли ментор ненавмисно образив колегу

Роки потому подібна ситуація повторилася — уже в ролі старшого наставника. Молода колега запитала його про можливу зміну кар’єри, і він дав практичну, як йому здалося, пораду: вона ще не готова до цього кроку. Розмова продовжилася, але за сорок хвилин жінка розплакалася. Шварц знову відчув той самий дискомфорт і невпевненість у тому, як реагувати.

Чому на фізичний біль реагувати легше, ніж емоційний

Приблизно тоді ж інший колега травмував руку дверима після зустрічі в кабінеті Шварца. Чоловік був у болю й видимо розхвильований — але цього разу сльози не збентежили автора: вони вписувалися в зрозумілу йому проблему, яку він знав, як вирішувати. Шварц перевірив стан колеги і перейшов до інституційних процедур безпеки. Пізніше він поставив собі неприємне питання: чому його реакція була настільки різною залежно від того, чи сльози походили від фізичного болю, чи від емоційного стресу.

Читайте також: Job hug­ging, або чому працівники тримаються за роботу, навіть якщо вона вже набридла

Що змінилося в підході

Проаналізувавши обидві ситуації, Шварц зрозумів: потрібно давати більше простору саме емоційному плачу й уважніше зчитувати, що він сигналізує. Ознаки того, що молода колега була в стресі, з’явилися задовго до сліз — вагання, зміни тону, моменти невпевненості. Плач лише зробив видимим те, що вже накопичувалося. Автор задумався, чи не подав він свою пораду занадто прямо і як міг би пом’якшити її емоційний вплив — і що замість проблеми міг сприйняти плач як можливість краще зрозуміти людину перед ним.

Читайте також: Вигорання на роботі: як до такого досвіду ставляться роботодавці і чи варто його обговорювати

Як тепер реагує автор

У академічному середовищі майже ніхто не навчає, як діяти, коли колега розплакався перед тобою, — хоча це не менш важливо, ніж уміти реагувати на фізичний біль. Тепер, коли хтось поруч починає плакати, Шварц не намагається одразу «згасити» реакцію чи повернути розмову в звичне русло. Він сповільнює темп бесіди, дає простір емоції та звертає увагу на те, що передувало моменту — включно з тим, що і як сказав сам. Лише після цього він повертається до питання, яке спричинило реакцію.

За його словами, залишки колишнього дискомфорту нікуди не зникли — але тепер він не сприймає їх як щось, що треба усунути, бо ставки в такі моменти високі. Сльози можуть відкрити шлях до відвертішої розмови й сигналізувати про перехід від рутинного обговорення до чогось значно важливішого — рішення залишитися чи піти, чи достатній прогрес, чи взагалі варто продовжувати цей шлях.

Читайте також: Від постійного стресу на роботі до вигорання: як зупинити небезпечний цикл

Читайте також: Вигорання на роботі: що має знати керівник