Ринок праці України 2026–2036: чому загрожують дефіцит кадрів і безробіття одночасно
Ринок праці України 2026–2036: чому загрожують дефіцит кадрів і безробіття одночасно. Фото: magnific.com
Україна опиняється перед парадоксом найближчого десятиліття: компанії задихаються від браку працівників, але водночас у країні зростає армія тих, хто не може знайти роботу.
[social_blue social=“telegram”]Про три ключові розвилки, які визначать майбутнє економіки до 2036 року, підприємець, громадський діяч та викладач Києво-Могилянської бізнес-школи й Бізнес-школи УКУ Валерій Пекар розповів у програмі «Кругова оборона» на «Радіо Хартія».
Разом із ведучими Тетяною Доцяк та Володимиром Мазуром він розібрав результати форсайт-дослідження «Ринок праці України 2026–2036» й пояснив, чому ставки на іноземних заробітчан не спрацюють, а головний ресурс країни лежить у зміні ставлення до людей і бізнесу.
Дефіцит кадрів в Україні: чому мігранти не врятують ринок
Населення України скоротилося до 28,5 мільйона людей — таку цифру нещодавно озвучила провідна демографиня Елла Лібанова. На закритій зустрічі 200 найбільших роботодавців України, що об’єднала чотири провідні бізнес-клуби з Києва, Львова, Дніпра та Одеси, саме кадровий голод назвали проблемою номер один.
Торік російські спецслужби провели одну з небагатьох вдалих інформаційних операцій за час повномасштабної війни: мільйони українців повірили в міф, ніби на кордоні вже стоять від 100 до 500 мільйонів мігрантів, готових миттєво витіснити місцевих жителів. Проте сувора економічна реальність виглядає протилежно. Великі українські роботодавці вже протестували залучення трудової міграції й переконалися: цей механізм не працює так, як очікувалося, і не є рятівним колом.
Замість пошуку робочих рук за кордоном компанії змушені подивитися на величезний внутрішній резерв. Поза ринком праці залишаються мільйони українців, які хочуть і можуть працювати, але наштовхуються на юридичні, фізичні, психологічні та організаційні бар’єри:
- люди віком 60+, які мають досвід і бажання залишатися активними;
- молодь, якій законодавство досі обмежує доступ до офіційної зайнятості;
- матері, які не можуть вийти на роботу через брак нянь та дошкільної інфраструктури;
- люди з інвалідністю та нейровідмінністю, для яких робочі місця залишаються фізично або організаційно недоступними;
- ветерани, яких роботодавці досі побоюються наймати через стереотипи, міфи та нерозуміння процесів адаптації.
Читайте також: 20-річний китаєць заробляє $7500 на місяць завдяки кінським копитам
ШІ та розрив навичок: звідки візьметься масове безробіття
Друга стратегічна розвилка на горизонті 2026–2036 років — стрімкий технологічний розрив. Штучний інтелект, роботизація та автоматизація здатні компенсувати фізичну нестачу працівників і підвищити продуктивність праці, але вони висувають жорсткі вимоги до кваліфікації.
Саме тут виникає загроза структурного перекосу: вільні вакансії та шукачі роботи перестають збігатися. Старі навички втрачають актуальність, а система швидкого перенавчання не встигає за технологіями. Якщо люди не зможуть опановувати нові компетенції, країна отримає одночасно гострий брак фахівців на високотехнологічних позиціях і масове безробіття серед тих, чиї професії автоматизувалися.
Повернення українців та ветеранів: як працює людиноцентричність
Третя розвилка визначатиметься після завершення бойових дій. Українські родини, розділені війною, обов’язково возз’єднаються — питання лише в тому, відбудеться це в Україні чи за кордоном. Особливий ризик стосується ветеранів: частина захисників може виїхати, якщо відчує, що віддала державі все, а натомість отримала байдужість.
Єдиний спосіб виграти конкуренцію за людей — зробити країну людиноцентричною, тобто комфортною для життя і праці. Цей процес розгортається знизу вгору через три послідовні рівні:
- Робоче місце. Усе починається в конкретному колективі — із поваги до людської гідності, адекватного керівництва та психологічного комфорту працівника.
- Громада та місто. Бізнес може створити інклюзивні робочі місця, але якщо людина з інвалідністю фізично не здатна дістатися офісу громадським транспортом, це вже провал місцевої влади. Динаміка розвитку міст підтверджує цю тезу: навіть у безпечній Західній Україні в межах однієї культурної зони сусідні міста демонструють протилежні результати — одні громади зростають, інші стрімко втрачають людей. Усе впирається в якість місцевого лідерства, а не лише в близькість до фронту, як показує приклад Харкова, де попри обстріли залишається жити величезна кількість містян, або прифронтової Лозової, де бракує 30% комунальників і відкрито безліч вакансій у лікарні навіть за умови надання медикам житла.
- Внутрішній локус контролю громадян. Стійкість держави залежить від звички починати список вимог із себе, свого під’їзду та вулиці, а не з претензій до влади. У суспільстві між полюсами пасіонарних активістів та ухилянтів перебуває близько 50% громадян у так званій «сірій зоні», які ще не визначилися зі своєю роллю. Саме від їхнього вибору залежить, чи запрацює країна за принципом взаємної відповідальності.
Український бізнес на межі: чому час змінити ставлення суспільства
Поки країна тримається завдяки Силам оборони, економічний тил утримують підприємці, які працюють в умовах екстремального ризику. Після масованих обстрілів в Україні залишилася лише половина складських приміщень. Власники бізнесу змушені закладати у витрати ймовірність знищення товарів, мобілізацію неброньованих фахівців, а тепер ще й вимогу облаштовувати укриття — що для умовного кавового кіоску на розі вулиці перетворюється на абсурдний бар’єр. Як іронізують у Києві, ще трохи — і підприємців зобов’яжуть власним коштом будувати мости через Дніпро та купувати засоби ППО.
Попри це, понад сто спікерів на зустрічі найбільших бізнес-клубів підтвердили готовність не згортати роботу, а перебудовувати логістику й інвестувати в цифровізацію. Проте на вдячність від суспільства вони не розраховують. В Україні, де домінують ліві настрої, близько 80% громадян сприймають світ у категоріях «виграш — програш»: якщо підприємець заробив, значить, у когось забрав.
Історія вже довела, що українці здатні змінювати ставлення до цілих професій: пандемія COVID-19 змусила поважати лікарів, повномасштабна війна — військових, яких роками несправедливо маргіналізували. Тепер на черзі вчителі та підприємці. Досвід міжвоєнної Галичини, яку митрополит Андрей Шептицький завдяки інституціям та філософії «виграш — виграш» перетворив із найбіднішого регіону Європи на квітучий край (що у 1939 році так вразило радянських окупантів, як і Київщина у 2022-му), а також підприємницька історія Харкова доводять: повага до тих, хто створює робочі місця, є єдиним рецептом економічного виживання.
Читайте також: Фриланс і блекаути: скільки українці витратили на енергонезалежність і як зберігають клієнтів у «темні часи»