«За сварками у соцмережах ми забуваємо про справжнього ворога». Як сра*і у Facebook підсилюють інформаційні операції росії

«Їх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всьому яру, доходила до діброви. Люди з кутка збігались і дивились в ворота й через тин…», – це слова з «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького. Можливо, якби письменник жив у ХХІ столітті, його герої збиралися б під дописами у Facebook.

«За сварками у соцмережах ми забуваємо про справжнього ворога». Як сра*і у Facebook підсилюють інформаційні операції росії 

Редакція MC.today вирішила розібратися із феноменом соцмережевих сра*ів. Тож запитали у психологині Станіслави Орловської, що спонукає людей до агресивної поведінки в інтернеті, як вона заважає нам критично оцінювати події та що робити з надміром емоцій, які ми виплескуємо у коментарях або ж отримуємо, читаючи їх.

«Не лайся, бо я тобі в вічі плюну», – говорила баба Кайдашиха. Можливо, варто додати цю опцію до вподобайок?

Як ми підіграємо ворогу

Кожен другий користувач українського Facebook поширює повідомлення, які підкріплюють інформаційні операції ворога – про такий показник каже дослідження рівня інфогігієни українців, проведене ініціативою «Як не стати овочем».

Боти – один з інструментів розповсюдження повідомлень, які мають на меті розколоти українське суспільство. Але річ у тім, що не завжди працівники ботоферм автори тригерних дописів чи коментарів. Часто це реальні люди: «щасливі мами двох», бабусі, що регулярно публікують фото з онуками, батьки, які розповідають про успіхи дітей тощо.

Один з прикладів повідомлень, що розколюють суспільство нібито взаємна неприязнь між жителями заходу та сходу України:

Також звинувачення в тому, що східні чи південні міста «чекали на руський мір», а ті, хто розмовляв російською, «покликали війну в Україну»:

Агресія, яку виявляють люди під резонансними публікаціями, на кшталт «мовного скандалу у львівській школі», вражає.

Наступний відомий наратив: «поки ви каву п’єте, хлопці в окопах помирають». В цьому випадку навіть не якісь абстрактні «ви», а саме переселенці:

І психіка активного учасника соцмережевого сра*а, і психіка спостерігача зазнає наслідків. Це потрібно вчасно усвідомити, в якій би ролі ви не були. А також пам’ятати, що мовним конфліктом та подібними тригерними питаннями користується ворог для інформаційних операцій. Тож реагуючи на подібні дописи, ви ризикуєте допомогти в здійсненні їх цілей.

У соцмережевих сварок є своя функція

Психологиня Станіслава Орловська зазначає, що Facebook може бути й майданчиком для професійних дискусій, де кожна сторона аналізує повідомлення опонента. На відміну від соцмережевої сварки, в якій від самого початку не має цілі почути іншого: «Так звані сра*і можна назвати більш нормативним терміном – деструктивна комунікація. Учасників такого спілкування поглинають такі емоції, як лють, роздратування, обурення. Градус цих почуттів настільки високий, що людина не чує нікого, окрім себе».

Тому, коли ви прийняли рішення взяти участь в обговоренні під дописом, маєте розуміти, де саме ви зараз перебуваєте. Можливо ви починали брати участь у дискусії через цікаву тему, а вона непомітно перетворилась на конфлікт всіх з усіма. Або ж це від початку була деструктивна комунікація, тож потрібно з’ясувати причини – чому ви там опинились.

«У деструктивної комунікації є функція – це дефлексія, механізм переривання контакту людини зі своєю потребою», – пояснює Орловська.

Його легко зрозуміти на побутовому прикладі. Припустимо, вас дратує керівник, та ви не можете продемонструвати йому це, бо не хочете, щоб вас звільнили. Але агресія, яку ви відчуваєте в його бік, вже оселилась у вашому тілі. Природно, ви будете несвідомо шукати інші способи її виплеснути. В кращому випадку – почнете бігати або ходити в спортзал, в гіршому – будете зриватись на членах родини.

«В останньому варіанті ваша реакція не буде адекватною стимулу – ви хочете виплеснути злість, яку відчуваєте до керівника, але вона “рикошетом” потрапляє у ваших близьких», – каже психологиня.

Схожий процес відбувається з психікою українців: ми наповненні люттю до росії, але цивільні люди не мають можливості реалізувати цю агресію в повному обсязі:

«Ми знаходимо якісь креативні способи її виразити: донати або волонтерство. Але до цього переліку потрапили й так звані фейсбучні сра*і як спосіб спустити пар».

Як «провина вцілілого» провокує агресію

«Думаю, якщо зробити контент-аналіз дописів під якими виникали масштабні сварки, ми побачимо одні й ті самі процеси: звинувачення, засудження та знецінення. За ними ми забуваємо, хто справжній ворог», – наголошує психологиня.

Звинувачення бере свій початок у відчутті «провини вцілілого». За словами Станіслави Орловської, найперше ми відчуваємо власну провину, наприклад, за те, що перебуваємо в безпеці. Але через те, що ми не ідентифікуємо в собі це почуття, переносимо його на іншу людину:

«Це називається проєктивний механізм – власне відчуття ми проєктуємо на іншу людину. Річ у тім, що людям буває важко зізнатись собі: “Я відчуваю провину”. І коли, цього усвідомлення не відбувається, ми знаходимо когось, хто на нашу думку “надто добре влаштувався”, і виплескуємо злість на нього».

Це може принести ситуативне полегшення, бо наче хтось «поганий», а ви «хороший». Але глобально проблему не розв’язує. В цих ситуаціях внутрішній конфлікт виходить назовні: якщо людина сумнівається в правильності свого рішення, коштом засудження іншого, вона переконує себе в тому, що вчинила вірно. Виїзд з країни лише один з прикладів. Провину можуть відчувати і військові, за те, що перебувають не на передовій.

«З точки зору психології, – каже Орловська – засудження це захисний механізм. Людина захищається від свого власного внутрішнього конфлікту, пов’язаного з провиною, соромом або незакритими потребами».

Коли чужа фотографія з римської кав’ярні стає когнітивною пасткою

Як сторонні спостерігачі ми можемо не знати, що стоїть за фотографією молодої жінки в соцмережі. Вона може опублікувати філіжанку кави на фоні Колізею, але це лише маленький пазл з життя людини. Решту картини ми домальовуємо у своїй фантазії.

«Ми не знаємо, який шлях вона пройшла до цього кадру. Можливо, вона вперше за рік мала змогу просто насолодитись моментом», – наголошує психологиня.

У випадку, якщо людина вирішила поділитись своїм досвідом, а у відповідь отримала засудження, вона буде захищатися. Це тільки поглибить її особисту травму, а разом з цим травмує і «нападника».

Агресивні «дискусії» можуть провокувати й серйозні наслідки, якщо людина, приміром, перебуває в стані ПТСР і не усвідомлює цього: «Потрібно нагадувати собі, що ми майже нічого достеменно не знаємо про психічне життя тих, за ким спостерігаємо у соцмережах. Автоматично робити якісь висновки про досвід – це когнітивна пастка, бо найперше ми будемо порівнювати чужий досвід з власним».

Ось два варіанти, як може виглядати діалог під умовною фотографією римської кав’ярні. Перший:

– Ну звісно, поки хтось ходить по кав’ярнях, інші змушені в холодних окопах захищати Україну!
– Твоєї думки взагалі не питали! Ти сама скільки задонатила? А знаєш я скільки…

І другий:

– Слухай, я дивлюсь на цю фотографію і відчуваю біль. Я згадую мирне життя, коли можна було просто сісти в літак і вирушити в подорож. Мені так боляче, що тепер українці позбавлені такої можливості…
– Мені шкода, що ти маєш переживати це. Я дуже сумую за домом і хочу повернутись.

В цьому діалозі люди щиро поділилися почуттями й це нікого не травмувало, а навпаки створило безпечний простір, щоб ділитись своїми переживаннями.

Травма свідка

Психологиня розповідає, що сама побувала з обох сторін – серед тих «хто поїхав» і тих, «хто залишився»: «П’ять місяців я провела в Німеччині – в евакуації. Я повернулась до Києва не тільки через ідейні мотивації, а й через доволі прагматичні причини. Вдома, в Україні мені комфортніше. Я хочу їсти зі свого посуду, ходити в улюблену кав’ярню – причин безліч і нічого героїчного в моєму рішенні немає, але головне – я хочу бути в місці, де відчуваю себе рівною собі».

Орловська зазначає, що читати новини про війну в Україні з-за кордону іноді може бути навіть більш складно, ніж удома. Тут працює так звана травма свідка й іноді вона має для психіки серйозніші наслідки, ніж травма безпосереднього учасника. Бо наша фантазія домальовує катастрофічні сценарії: «Не треба порівнювати різні досвіди проживання війні – це не наближає нас до діалогу та спільності».

Що робити, якщо ви все ж таки стали учасником соцмережевої лайки

«Якщо ви все ж таки взяли участь у деструктивній комунікації в соцмережі, найперше – критично оцініть навіщо вам це. Якщо вас поглинають емоції й залишити коментар єдиний спосіб їх виплеснути, зробіть це, – каже психологиня, – але разом з цим усвідомте просту річ: поки ви виміщуєте агресію в коментарях, ви не займаєтесь своїм реальним життям і усвідомленням почуттів, які привели вас до цієї деструктивної комунікації».

З агресією потрібно працювати. По-перше, зрозуміти її коріння. В цьому може допомогти ведення щоденника або робота з психологом. По-друге, коли ви усвідомите реальні причини агресії, вона може стати потужним джерелом енергії:

«У випадку суперечок спричинених наслідками повномасштабного вторгнення, нагадайте собі, хто ваш справжній ворог, і спрямуйте свою лють проти нього. Ви можете працювати над своєю кар’єрою, щоб більше донатити або волонтерити. Врешті навіть пробіжка точно зробить вас здоровіше, ніж “дискусія” у Facebook».

Ознайомтесь з концепцію ненасильницького спілкування. Вона навчить вас, як будувати комунікацію, щоб не травмувати співбесідника і висловлювати свої почуття максимально нетоксично.

Психологиня розказала, як сама зіткнулася зі знеціненням від незнайомої людини. Вона поділилась у соцмережі, які додаткові складнощі у роботі виникають через відсутність світла. На що отримала коментар: «Військовим на фронті важче, ваші проблеми порівняно з цим нічого не варті». На це Орловська відповіла, що у кожного свій фронт, і її завдання – дбати про ментальне здоров’я українців і те, в якому стані ми вийдемо з цієї війни: «Чітке знання своєї правди захистило мене від чужої спроби знецінення».

Тож, щоб не підпадати під вплив сторонньої оцінки, дайте собі відповідь на питання: «Де моє місце в цій війні? Які в мене зараз провідні життєві завдання? В чому я винна/ен насправді, а в чому – ні? Чи маю я право жити своє життя без огляду на чужі думки?».

Відповіді на ці питання дозволять вам сформувати свого роду броню від негативу у соцмережах та зберегти час для розв’язання реальних проблем та наближення нашої Перемоги.