«На українців, які повернуться, чекає хейт і булінг». Мені страшно, що с**чі стали частиною нашої національної ідентичності

Є чудовий фільм, який стоїть у мене перед очима щодня з моменту перетину кордону з Польщею 2 березня 2022 року.

«Схід-Захід» французького режисера Режиса Варньє. Він про часи, коли на хвилі післявоєнного патріотизму багато емігрантів повернулися до радянського союзу і зіткнулися з тоталітарним сталінським режимом. 

Більшість з них розстрілювали чи відправляли до таборів. Фільм повний чудових прикладів, коли на тих, хто повернувся з-за кордону, постійно доносили сусіди та «друзі», коли відбирали квартири і рвали паспорти – робили все, щоб знищити людину, яка повернулася додому, цілувала рідну землю, куди нарешті змогла повернутися.

І є епізод, де головний герой приїхав до Києва з родиною та отримав посаду головного лікаря на заводі. Він пропонує нововведення, які привіз з Франції. На це реагує його начальниця. Між ними відбувається дослівно такий діалог:

– Принаймні так роблять у Франції…

– Твої казки про Францію нам тут не потрібні. Тебе взяли не для того, щоб ти тут усе змінював.

А тепер до наших реалій

Кілька тижнів тому я перепостила в Instagram смішне відео, мета якого – показати, з якою гордістю та радістю повернуться українці додому та як почнуть піднімати економіку.

У відео чоловік відчиняє двері та гарно й впевнено заходить до офісу, вітаючи колег. Під відео був напис «Так щасливі українці повернуться додому».

Я перепостила зі своїм написом: «Неправда. На українців, які повернуться, чекає хейт, аб’юз і буллінг».

Жарти жартами, але факт є фактом: ті, хто залишається в Україні, написали мені на це: «Олю, такого не буде». Ті, хто поїхав, написали: «Так, Олю, ти права».

До війни я писала виключно про роботу та свою улюблену професію. Мені хотілося пишатися тим, що вміють та роблять L&D в Україні, наскільки ми талановиті та які інноваційні продукти створюємо у компаніях, у яких працюємо. Хотілося розповідати про це.

З початку повномасштабного вторгнення мені стало важливо писати про особисте, бо це сьогодні є актуальнішим.

Потрібно розповідати про те, як доводиться справлятися нам, які виїхали з країни, які врятували себе і свої сім’ї і вимушені волею росіян переживати біженство, інтеграції в нові культури, пошук роботи на локальних ринках праці та виживання. Не кажучи вже про вічне розщеплення психіки і відчуття провини того, хто вижив.

Цей іспит довелося складати екстерном. Ми до цього не готувалися та не планували його. 

Сьогодні 342 лютого. Багато хто вже прийняв рішення і не може дочекатися нашої перемоги, щоб повернутися і… Жити у рідних стінах улюбленого будинку. Розпочати нове життя в іншому місті України. Знайти та поховати рідних. Знайти та обійняти тих, хто залишився живим. Поплакати на руїнах своєї квартири. Обійняти друзів. Одружитися. Завагітніти. Знайти нову роботу в українській компанії. Працювати шалено та щасливо – так, як тільки ми можемо і вміємо. Ростити дітей. Розвивати бізнес. Будувати міста. Засівати поля. Створювати стратегії відновлення.

Ви скажете, що ще рано про це думати? Потрібно дочекатися перемоги? Тоді чому б уже сьогодні не перестати хейтити українців за те, що вони поїхали і сміють казати, що їм важко?

Їх називають зрадниками та трусами, про них кажуть, що вони не люблять Україну. І коли пишуть, що ср*чі – це частина нашої національної ідентичності, мені не стає смішніше та легше. Мені стає боляче та страшно.

Мені кажуть не зважати на це. Що це все – незначна нісенітниця. Я не згодна. Це дуже серйозні маркери, які говорять багато про що. Не завжди позитивне та світле. 

А перемоги ми дочекаємось. Я впевнена. Але куди повернуться українці? Що на них чекає?

Джерело: Facebook Ольги Озерян.