Нотатки ухилянта. Як я потрапив у «червоні списки» на кордоні та став невиїзним з України на невизначений термін

Почну з далеку. Бо цей факап потребує розгорнутості. Отже, в прикордонників окрім системи «Шлях» існує внутрішня база, так звані «червоні списки ухилянтів» – як вони це називають. Ця база чоловіків, які потенційно не повернуться з-за кордону, тому випускати їх з країни не слід. Ця база закрита.

В очі вам про це не скажуть. Проте якщо ви їдете через систему «Шлях», в пакеті ваших документів завжди знайдуться недоліки, які не дадуть можливості виїзду.

Бо якщо ви вже в тих клятих «червоних списках», ніхто на кордоні не візьме на себе відповідальність вас випустити, – окрім хіба з самої гори не буде на це окремої вказівки.

Як я потрапив в базу ухилянтів

Історія до болю смішна та наївна. Якби не була така гірка. У жовтні я їхав у відрядження в Данію разом із сім’єю. Ми волонтерили з перших днів повномасштабної війни, та й до того шість років. Розбудова міжнародних стосунків з європейською мережею еко спільнот. Весь мій паспорт в подорожах та печатках. Поки ми волонтерили, було якось не до документів.

Тобто як це було – як в інтерв’ю з Сайгоном, хто дивився. Поки одні воювали під Кухарями, стримували ворога в перші тижні війни, хтось робив схеми, як не воювати. Також і в нас.

Ми волонтерили під тими ж Кухарями: возили данців, знімали фільм про Зелену дорогу переселенців. Працювали з тисячами ВПО, сотнями локацій по країні та ЄС для їх прийому на базі наших спільнот, збирали донейти та гуманітарку. А на документи якось часу не було.

Я навіть не маю посвідчення волонтера. А навіщо? Хто знає, той знає. З європейцями за роки співпраці ми вибудували довіру.

Ні, ми намагалися зробити. Все літо я бігав по інстанціях міністерств та військових адміністрацій. З листами проханнями про хоч якусь можливість потрапити в реєстр волонтерських організацій. Виходив на депутатів Верховної ради.

Але щоразу одна й та ж відповідь – це не наша компетенція. Звертайтесь «в» і пишіть «на». І так футболили одні до одних поки не випалили всі мої внутрішні ресурси та бажання.

З’явились сотні «потрібних» організацій, які вдало використовували момент. Поки ми збирали по 5 євро і возили автобусами матраци для ВПО та каністрами з Польщі – пальне, щоби їх ті автобуси заправити, коли пального в країні не було.

Колони гуманітарних вантажів кудись йшли, а потім вивітрювались, а через «Шлях» виїжджали свої люди тисячами. Переважно в один кінець. Дискредитуючи цей шлях для всіх інших.

Хтось розказував, яка запекла боротьба точилась в високих кабінетах, щоб зробити офіційний тариф. Хочеш поїхати – плати. Але ж ні! «Це ж буде соціальний резонанс».

Врешті всі дебати стихли, а тарифи просто стали нелегальними. І там таке понеслось. Що довелося ставити служби ДБР слідчих на кордонах, щоб виясняти, хто там по «Шляху» куди виїжджає. А врешті всіх сумнівних завертати взад.

Не знаю, як швидко з’явились ті «червоні списки», але я в них влетів з розмаху з усією своєю наївністю довірливого волонтера.

Я, знаєте, ніколи не викликав довіри.

Особливо при першому знайомстві. Зовні дуже мутний тіп – худий, мовчазний, скутий, згорблений. Запалені м’язи спини та викривлення шиї, погляд з-під лоба. Інколи пролітає дворовий сленг з дев’яностих.

Я навіть коли на річку бігаю в капюшоні, мене поліція зупиняє та обшукує, питають, чи я не сидів.

З жінками взагалі непросто, – інколи тижні йдуть, щоби починались довірливі стосунки. То що вже говорити про жінок-прикордонниць. У яких є всього декілька секунд, щоб скласти враження.

От і тоді в жовтні я везу з собою супровідного листа – запрошення з Данії – та показую посвідчення багатодітного. А старшому сину вже 20 років. Не підходить. То жінка-прикордонниця одразу, – ну ви не поїдете.

Ми трохи заспані. Я потенційно до відмови готовий. Але, думаю, не посадять же кінець кінцем. Спробую. Ні, то ні. Поїду додому. Принаймні сім’ї супровід організую. З’їздять на кілька днів до Польщі, відпочинуть від сирен та блекаутів. А я вже якось переб’юсь з тими зборами в Данії. А чекали мене там дуже – навіть підготували гастроль по школах, з зачитуванням моїх листів про війну на уроках англійської та збору коштів для наших ВПО.

Чекали, та не сталось. Звісно, якби я пішов попередньо до юристів, вони принаймні підказали б, що по третій групі інвалідності моєї дружини теж можна було б поїхати. Але хто ж знав.

Переконувати, що я якийсь дуже корисний суспільству волонтер, я теж не став. Думаю – значить, не на часі. Отримав паспорт назад та й пішов пішки в ніч. До неньки України.

Звідки мені було знати, що та симпатична білява прикордонниця мені не просто відмову влупила, а внесла в ті самі «червоні списки» ухилянтів. І що цікаво – ніякого листа попередження, все ввічливо і демократично. Через «будь ласка» «щасливої дороги».

Ну внесла, то і внесла.

Сиджу волонтерю в повному невіданні. Рік пройшов, а війна – та, що на 2-3 тижні – лише набирає обертів. Не виносимо вже тих новин і темпів. Аж поки не вигорів вже повністю. Кажуть друзі – обнулись, є «Шлях», ось тобі папери, поїдь перемикнися, займися перевезеннями. Добре, кажу, спробую.

Сідаю за руль. Беру напарника і на кордон до Польщі. Пробую раз. Вдруге, втретє. Кажуть – у вас там не точності в документах. Посвідчення волонтера, де ваша діяльність. Показую – все не те. І кожен раз такі ввічливі молоді дівчата. Кажу – вигорів я, розумієте, змінюю діяльність.

– Сядьте в машину, ми до вас підійдемо.

Отже, «у вас відмова, їдьте на інший пост, може там вдасться»…

І так чотири рази аж поки по секрету не шепнули, що на мені клеймо ухилянта і ніхто мене не випустить з країни аж до перемоги. А може й взагалі не випустить. Поки база не обнулиться.

Я, розумієте, не дуже стійкий до бюрократії. У мене страшна апатія до черг і довідок. Мені раз відмовили, то я вже більше не прийду.

А тут взагалі наклалося – вигорання, емоційний зрив, місяць вже не ходжу на дзвінки, п’ю антидепресанти. А тут такий факап. Ну нема мені місця в цій системі.

Знаєте, у нас кажуть вектор на євроінтеграцію, і я повністю його підтримую. З часів першого Майдану шукав свою роль. Пішов в еко активізм, розбудову громадянського суспільства. Не шкодував ні себе, ні ресурсів.

А виходить одного не врахував. Що ця інтеграція буде вибірково мілітаристична. І я вибрав, мабуть, не той вектор. Надто гуманний. І тепер, мамо, я ніякий не активіст, а принизливий ухилянт. Ось такі справи.

Джерело: Facebook Максима Залевського.