Реалії нерівності: про свободу пересування, поділ суспільства та відсутність вільного вибору

Як відкриють кордони у мене є намір роки три просто подорожувати, країнами і місцями, які ще будуть доступні. А поки, звісно, адаптовуватись до тих реалій, які є на тепер. Ось кілька свіжих думок попаяного аскета з цього приводу.

Як відкриють кордони…

Я не дуже асоціюю цей фактор з перемогою, бо перемагати доведеться одразу на кількох напрямках. Перший, звісно, росія, і цей факт насправді більше залежить від самої росії й того, що там відбувається. А другий – перемога над владою. Бо без цього не буде ні реформ, ні єврозони. А це ще +5 років після росії і ризиків військової диктатури, що додадуться свіжі блокпости та комендатури.

Вийти з сірої зони і стати білою європейською країною для нас зараз шлях довший здається ніж будь-коли. Там саму Європу доведеться теж перемогти, бо там нас на рівних ніхто не чекає. Ми просто обвалимо там ринки товарів, сервісів і послуг. А це нікому не цікаво. Тому свобода пересування поки бачиться мені досить примарною. Хоча звісно в теорію «шашликів на майські» я теж хочу вірити.

Про блокпости та свободу пересування

Блокпостам в моєму місті вже чотири роки з моменту першого ковіду. І, звісно, це зовсім інше і тимчасово необхідне, а зараз напевно суспільство, принаймні його активна частина, вважає, що обмеження і зонування є необхідною частиною стабільного життя на планеті. Тому є у світі зони й зонування, гетто для багатих і гетто для бідних і ще шелтери для мігрантів.

Насправді, поділено вже все. Починаючи від зонування і відмежування класів жилих районів до зонування безпечних регіонів від небезпечних. Ну і війна. Звісно примусова мобілізація, як виправдана міра в нашому ніби несвідомому суспільстві. Це зараз виправдана необхідність, яка, звісно, от-от закінчиться.

Так, безперечно, я зараз все фаталізую, і все не так сумно. І в кожному колапсі є безліч сценаріїв виходу.

Але моя картинка на сьогодні підсвічуює ці Сірі зони, які існують давно, і ми тепер в одній з них офіційно разом з країнами, і територіями, де йдуть конфлікти.

А таких місць якось Bloomberg нарахував аж 183. І світ готується до великоі війни. Факторів безліч. Клімат, міграція, технології, ресурси. Все радикально змінюється і потрібен новий переділ. І цей переділ сформує нові скляні стіни і нові обмеження. Світ вже не буде таким як був. А значить не бачити нам відкритої блакитної планети з одним відкритим мультикультурними суспільством. А я відповідно упустив момент вільних подорожей, про який так колись мріяв і все відкладав на потім. Хоча це не точно.

Обмежена свобода

Якось я був в одній хаті в селі, де бачив кімнату – вона була дуже маленька – ліжко табурет і невеличкий телевізор. Ще там було віконце з решіткою, і двері, які закривались на клямку іззовні. Це була досить страшна для мене кімната, в якій колись жив чоловік. І, судячи з клямки, у нього була скажімо так вимушено обмежена свобода пересування.

Якось я працював з однією партнеркою, українкою з Австрії, яка допомагала інвалідам з ДЦП. І ми ходили по селах, де таких інвалідів тримали закритими, щоби отримувати гуманітарку. І ми своєю чергою закидали їм у вікна їжу і знеболювальні. Бо ставалось так, що сім’ї, часто багатодітні, забирали все собі. Звісно, це дуже крайні і сумні картини. Але життя і моє світоглядне виховання проходило в мілітаризованому совку, де я вивчав подвиги на війні та історії гулагів, де люди відбували терміни в 15-25 років. Тоді найбільше вплинув на мене не так Солженіцин, як Шаламов.

Потім дев’яності з їх блатними, ментами і кастовим тюремним суспільством. Не знаю як у вас, а я завжди усвідомлював, уявляв чи зможу я сидіти. Чи зможу адаптуватись і вижити в умовах обмежень свободи.

Коли я вперше почав їздити до Європи я побачив наскільки радикально інші суспільства, які не знають цих моральних тортур та обмежень власної свободи кордонів.

Наскільки легко їм свідомо обмежити себе в чомусь без примусу. Особливо яскравим був данський досвід проживання ковіду. Тоді я прожив там три тижні. І ми тримали дистанцію в чергах, і мили щоразу руки антисептиком при вході в магазин. І робили це з посмішкою і взаємною підтримкою.

Одного разу на тренінгу в Словаччині нам треба було щодня робити собі тест на ковід і відмічатись в журналі й ми робили це, і це був наш свідомий вибір. На третій день, здається, ми так само свідомо від цього відмовились. Але це було наше рішення від початку і до кінця. Ми прийняли його голосуванням, щоби зменшити тривожність поселення в якому ми проживали.

Для мене це була та радикальна відмінність між примусом і вибором, якого зараз я не відчуваю. І мушу захищатись від радикалів, відстоювати свою позицію там, де міг і мав би бути простір довіри та взаємної підтримки. В країні людей вільного вибору.

Аскет в келії

Якось я познайомився з Нарою із Словенії. Він письменник, мандрівник, 15 років практикує ходіння босим в будь-яку погоду і живе в екопоселенні. Це екопоселення створено на базі запустілої, проте діючої кам’яної церкви. Правда вона діє всього один день на рік. І тоді там збирається все село. Але всім наче з цим ок. І ніхто не робить із цього проблеми – суспільна домовленість.

Ось я потрапив до нього в житло і це була келія монаха. Трохи більша від тієї кімнати з клямкою, проте не менш аскетична. Окрім ліжка там був стіл, стілець і полички з книгами, мінімальний гардероб речей в коробках. Вузеньке вікно відкривало вид на словенські пагорби й поля виноградників. Він писав там свої книги. І його знала вся маленька Словенія. І це для мене питання вибору.

Як можна закрити на клямку людину і в той же час, як людина може вільно усамітнитися і творити.

Знаючи, що ти вільний ти можеш літати навіть в чотирьох стінах. Проте, знаючи що ти примусово замкнений, це зможуть тільки обрані, дуже сильні духом люди. Яких значно менше.

Як вміститися в чотирьох стінах

Цей текст я пишу для підтримки тих чоловіків в першу чергу, які зараз вимушено обмежені у свободі пересування. З різних причин: чи то страху бути мобілізованими, чи депресії безгрошів’я та розпачу самотності, чи суспільного засудження. Так склалось, що ми працюємо з екопоселеннями й адаптацією переселенців в сільській місцевості. І я знаю наскільки зараз з одного боку потрібні чоловічі руки в цих інколи віддалених від цивілізації регіонах.

З іншого – бачу, як по кілька років ці чоловіки, переважно освіченні люди з великих міст, рідко покидають власне село. А є й такі, які сидять в містах і рідко виходять з дому. Тоді як жінки можуть вільно подорожувати. І це звісно наші реалії нерівності.

Мене рятують ритуали. Я зараз теж такий. Коло мого живого спілкування дуже обмежене. Радіус пересування не більше 3 км. Пощастило – поряд річка і трохи лісових зон. Природа нагородила навіть бобром. І ставком з качками. Я можу їздити, але зараз не хочу. Лікуюсь і спостерігаю. Відновив писання і вибудовую свої нові межі цінностей та пріоритетів. Сім’я, близькі, однодумці можуть стати дуже хорошою підтримкою. Але особистий простір теж важливий – я прислухаюсь до власних потреб і вибудовую межі власної свободи. Це зараз важливо, бо таким чином я відчуваю себе особистістю там, де міг би стати просто «домогосподаркою».

Мені подобається готування їжі й різного роду соціальні дослідження. Є час на особисті розмови й час для роботи. Намагаюсь підтримувати цей баланс.

Кажуть виживуть ті, хто гнучкий та адаптивний. І я розумію, що це завжди внутрішній вибір. Інколи навіть побути в депресії – це шлях до адаптації. Можливо це і є той оспіваний стоїцизм простого життя. Коли важливі самопізнання та саморегуляція в реальності, де зовнішні обмеження часто непередбачувані та неконтрольовані.

Сьогодні світ такий різний. Він здається одночасно відкритим і закритим: технології дають нам можливість майже миттєво опинитися в будь-якому куточку планети, але політичні, економічні й соціальні бар’єри наче ті блокпости-нагадування. Що все не так райдужно, як може виглядати згори. Там де наша планета така блакитна і неймовірна.

Десь такі мої сьогоднішні одкровення. Сподіваюсь вони були цінні тим, хто шукає шляхи адаптації та зростання в цьому складному світі. І, сподіваюсь, прийде час на подорожі теж. Всім дзен.

Джерело: Facebook Максима Залевського