«Взагалі-то» і «на відміну від тих, хто». Звідки ворожнеча між тими, хто поїхав і залишився

Нещодавно мала нагоду спілкуватись з колегою, мета – запропонувати роботу з клієнтом, який звернувся до мене, але в мене немає наразі можливості допомогти. На питання: «Чи Ви в Україні?» відповідь: «Взагалі-то я нікуди і не виїжджала» (наголос на перше слово).

Нещодавно моя подруга, яка з дитиною виїхала за кордон на п’ятий місяць війни, почула від друзів: «На відміну від тих, хто поїхав ми тут регулярно…» (наголос на перші чотири слова). В законах карми, як і в книзі Геше Майкла Роуча «Кармічний менеджмент» і це «взагалі-то», і «на відміну від тих, хто» мають назву – насіння розділення.

Будь-яке «насіння», яке людина саджає, з часом все одно сходить і це вже має іншу назву – причинно-наслідкові зв’язки. Можуть і не зійти, якщо «автор» своєчасно усвідомить і щиросердно зробить низку компенсаторних дій, щоб це «насіння» знешкодити, а потім засадити на це місце нове й «полити» їх іншими намірами.

Засадити нові – умова обов’язкова для інших наслідків. Щиросердно і усвідомлено також умови і теж must have.

Хочеться нагадати, що не можливо подолати зовнішнього ворога шляхом внутрішньої ворожнечі. Це не той математичний закон, де «мінус» на «мінус» дає «плюс».

А ще хочеться нагадати, що фраза «взагалі-то» – це квінтесенція потреби чи декількох потреб людини: бажання виокремитись, бажання підвищити свою самоцінність, потреба в визнанні, бути побаченим і почутим, потреба у впливі, задоволенні тощо.

Не обов’язково все разом, але точно з того всього щось є. Інколи це може бути й про придушену злість у формі пасивної агресії. І було б класно, якби ми навчились задовольняти ці потреби іншим шляхом – прямим, екологічним, безпечним. Таким шляхом, де немає потреби порівнювати, знецінювати, оцінювати, критикувати, демонструвати всі свої позиції «над». Тобто – не сіяти насіння розділу. Бо розділу нам, на жаль, ніби вистачає…Чи не так?

Багато хто так бажає миру, що аж… сіє війну. Маленьку таку, непомітну, таку трохи завуальовану й інколи навіть з «бантиком», мовляв, не хочу вас образити та зачепити, але… Знайомо?

Ми знаємо фразу «свобода бути собою». Але насправді вона звучить ось так: «свобода відповідальності бути собою».

• Щоб залишитись в країні під час війни, потрібна сміливість. Щоб залишитись в країні під час війни, потрібна сила волі.
• Щоб залишитись в країні під час війни, потрібен страх.
• Щоб залишитись в країні під час війни, потрібно подолати свій страх.
• Щоб залишитись в країні під час війни, потрібно мати ресурси й діяти.
• Щоб залишитись в країні під час війни, потрібно рухатись далі й щодня шукати мотивацію, і свої «для чого?» та «я зможу!».

А щоб поїхати за кордон і залишатись там, потрібно… все те саме. Бо коли ти вдома, то найбільше вражає небезпека. А коли ти в безпеці, найбільше вражає, що ти не вдома (чужина). І навіть, якщо чужина привітна, підтримуюча і доброзичлива – це не Дім.

І навіть якщо Дім хитається, всередині хтось помирає, б’ється посуд, хтось свариться, хтось невдоволений або розлючений, він стоїть на своїй землі й тримає стіни-кордони зрозумілою мешканцям мовою, з розумінням і відчуттям сили свого коріння, свого повітря і спільної енергії.

Я пишу це, бо знаю як це – і залишатись, і поїхати. Бо поїхала через 10 місяців війни, з Києва і в мене немає потреби комусь доводити чому залишалась, і чому поїхала. Я знаю всі відповіді на питання, вони всередині мене. І точно знаю, що складно «взути черевики» того, хто живе життя українця-емігранта за кордоном, і того, хто живе життя українця в небезпеці на рідній землі.

Єдине рішення – приймати це як факт. Без оцінок. Факт. І, якщо це можливо, додати хоча б дрібку «щиросердного прийняття» та «доброти» один до одного.

Але коли звучить оце «взагалі-то», то починає тхнути… Як відомо, смак може обманути, посмак – ніколи. Тож, засіваємо гарні насіння, кому наш мир дійсно потрібен (наголос на «дійсно»!).

Джерело: Facebook Анжеліки Головченко