Ніна Міщенко: «Якщо українці за кордоном здаються непривітними, це не тому, що вони невдячні». Переказ Independent.ie

Ніна Міщенко та її 12-ти річний син Андрій наприкінці лютого були змушені поїхати з Києва до Ірландії. Зараз вони живуть у готелі Citywest разом з іншими українськими біженцями.

Ніна веде український щоденник в ірландському виданні Independent.ie. Вона поділилася думками з приводу того, що переживає зараз. Редакція MC.today публікує переказ матеріалу.

Кожен мій ранок в цій країні починається так: я читаю ранкові новини з України та питаю «Як ти?» рідних і друзів, що зараз там.

Влітку здавалося, що в Києві вже безпечно. Багато хто повернувся з Європи. Мій син також дуже хотів додому у вересні, тому що тоді приїхав його хороший друг. Але останні кілька тижнів були дуже важкими: поновилися активні обстріли міста.

Українці іноді можуть виглядати сумними або непривітними. Але пам’ятайте, що всі ми дуже травмовані війною. Ми перебуваємо в постійному стресі, бо боїмось за близьких. Особливо зараз, коли росія руйнує нашу енергетичну інфраструктуру.

Наші рідні та друзі живуть годинами без світла, води та тепла. Це відбувається не лише в моєму рідному Києві, а й по всій Україні, навіть там, де раніше обстріли були менш інтенсивні.

Український міністр закликав тих, хто виїхав за кордон, не повертатися хоча б до весни, бо ситуація загострилась. Андрій дуже переживав, коли був обстріл, бо він весь вечір не міг додзвонитися до друга в Україну.

Заспокоївся лише коли дізнався, що той поїхав із родиною в будинок у горах, де має бути тепло, електрика та інтернет.

Мені важко уявити, як це: жити без світла, води й тепла в Києві, де мешкають 5 млн людей. Але українці не здаються.

Друзі жартують, що почали більше читати при свічках. У соцмережах показують сонячні лампи, які щойно придбали та рекомендують портативні газові плити. Люди підлаштовують графіки життя так, щоб встигнути зарядити телефони, приготувати їжу та прийняти душ, коли дадуть світло. 

Музеї запрошують на виставки зі свічками, а ресторани – на романтичні вечори в напівтемряві. Українці сміливі: і ті, хто на фронті, і ті, хто зараз в тилу.

Я все ще не почуваюся тут у повній безпеці. Мій психотерапевт якось сказав, що ми можемо недооцінювати те, як впливає травма на наше тіло.

Але почуватися в безпеці під час війни практично неможливо. Навіть якщо я перебуваю за кордоном, мене опосередковано травмують події, про які я читаю в новинах, або фотографії та відео з гарячих точок.

Неможливо не думати про страждання людей, що жили в окупації. Мені пощастило: ніхто з моїх близьких друзів не постраждав і не загинув. Але я весь час бачу в соціальних мережах повідомлення про смерть людей, яких я знаю.

Що я відчуваю зараз? Повне безсилля, неймовірний сором за те, що я в безпеці. Багато моїх українських друзів тривожаться, їм страшно, дуже важко ділитись тим, що вони бачать навколо.

А у нас, біженців немає відчуття дому: ми покинули наш дім в Україні, але не відчуваємо себе вдома тут, часто через нестабільність з житлом та роботою.

Коли ви бачите неусміхнених українців, це не тому, що вони злі, незадоволені чи невдячні. Просто психологічні травми важко побачити, на відміну від фізичних.