UA RU
logo

Її речі носять Осадча і Світоліна. Як Лілія Пустовіт залишила Париж і почала бізнес у 90-і в Україні

«Наприкінці 90-х усе українське не було модним – ані продукти, ані речі, ані одяг», – згадує Лілія Пустовіт. Вона працювала у французькому домі моди та повернулася в Україну, щоб створити свій бренд одягу. Сьогодні її речі носять Катерина Осадча, Еліна Світоліна та інші відомі українки.

Ми поговорили з Лілією Пустовіт про бізнес у 90-і роки для партнерського проєкту за підтримки Visa та Дiя.Бiзнес, присвяченого історії українського підприємництва протягом 30 років незалежності. Вона розповіла, як створювала свій бренд ніби в «чистому полі» та що було в цьому найважчим.

За пiдтримки?

Лілія Пустовіт, 52 роки
Дизайнерка одягу.
Народилась у Вінниці.
Закінчила факультет швейного виробництва Київського технологічного інституту легкої промисловості.
Стажувалась і працювала у Парижі.
У 1998 році створила свій бренд одягу Poustovit.
Заміжня, має доньку. Живе і працює в Києві.

 

Вчилася моді на ляльках з картону

Я росла в Молдові. У сім років створювала перші колекції одягу – їх «носили» мої ляльки з картону, яких з-за кордону привозив тато – професійний спортсмен. Малювати одяг на тих ляльок було простіше, ніж шити.

Згадайте, як вели бізнес перші українські підприємці у 90-і

У школі я любила писати твори – гадаю, якби тоді в Україні виходив журнал Vogue, я б мріяла стати його редакторкою. Після школи я поїхала вчитись в Інститут легкої промисловості в Києві, бо дуже любила це місто.

У 1992 році я працювала в київському центрі моди «Екста». Одного дня нас, молодих дизайнерів, зібрала колишня модель і наймодніша жінка в Україні Тамара Радзимовська. Казала, що готує показ моди в Тулузі, який організувала із чоловіком – директором французького культурного центру Бернаром Вантомом. Це було неймовірно!

Тамара привезла нам із Франції тканини от кутюр по $100 за метр – це при середній зарплаті в Україні $10. Ми пошили жіночу колекцію і поїхали у Францію.

Показ пройшов на ура – про нас навіть написали в журналах Marie Claire, Elle та інших щось на кшталт: «Серед цих українок є свої Готьє та Ямамото».

ПОДИВІТЬСЯ ВIДЕО З ЛІЛІЄЮ ПУСТОВІТ

Як я стала дизайнеркою в Парижі

Я працювала в «Екста» декілька років. Щороку складала свою колекцію у дві валізи і їхала на конкурси та покази в Європу. У 1996 році я перемогла на міжнародному конкурсі «Золотий ґудзик» у Вільнюсі.

Після нагородження до мене підійшов французький дизайнер Daniel Hechter (Даніель Ештер) і запросив у свій модний дім у Парижі. Запропонував зарплату $3 тис., я відразу погодилася.

Читайте про перших українських підприємців, малинові піджаки, барсетки та бумери в 90-х

Ештер шив дизайнерський одяг на фабриці, а не в ательє. Він був одним з перших, хто зробив у Франції prêt-à-porter (готовий одяг, який великі модельєри постачають у масове виробництво. – Прим. ред.). Ештер входив у 500 найбагатших людей у країні.

Я згадую роботу в Парижі як найкращі часи: один з моїх друзів-англійців працював у Givenchy. Луї Вітон тільки починав робити одяг. Можна було взяти портфоліо і піти на співбесіду в Chanel або в Louis Vuitton. Для дівчини з України це було як сон.

На Ештера я працювала рік. Одного дня він сказав, що хоче продати бізнес. Мені потрібно було вирішувати: піти працювати на інші французькі бренди або повертатися на батьківщину.

Я подумала: «У Парижі все добре – багато дизайнерів, модних шкіл, люди класно виглядають. Треба повертатися в Україну, щоб змінювати вулиці рідних міст». Я хотіла бачити їх такими ж стильними, як у Парижі.

Ми робили модний бізнес у «чистому полі»

Я приїхала в Україну в 1997 році. Світ української моди тоді був як чисте поле – дизайнерського одягу практично не було.

Повернулася в «Екста», але ненадовго. Після Парижу багато чого там здавалося мені неприємним, особливо зарплатня $100 на місяць. У мене почалася депресія, з якої витягнув друг і модельєр Сергій Бизов.

Він запросив мене створити з ним дві колекції, а також українській Тиждень моди. Разом з його засновницею Іриною Данилевською вони назвали його «Сезони моди». Свою першу після Парижу колекцію я показала там – у ній на класичні штани зверху одягали спідниці. Ми викликали шквал коментарів.

Згодом я познайомилась із директором компанії – імпортера тканин Nota Bene Тетяною Ярошенко, яка запропонувала співпрацювати: вона дає гроші для створення бренду, а я рекламую її тканини.

Зараз я розумію: мені тоді дуже пощастило, бо за складом характеру я зовсім не бізнесвумен. Таня взяла на себе питання із продажу одягу та інвестицій, я – створення колекції. Nota Bene вклала в мій бренд більше ніж $100 тис.

Мені дали приміщення у центрі Києва на 200 метрів, швейні машинки, столи та інше обладнання. Нас спочатку працювало троє – я, конструктор та швачка. Перші пів року я сама вела бухгалтерію та підмітала підлогу.

Дивіться інтерактивну карту українського підприємництва 90-х

Потім ми найняли ще двох майстрів, за декілька місяців – ще десять. Я запросила до нас мою подругу Марину Юрченко з виробничого цеху «Екста». Вона стала «мамою» колективу – керувала людьми, відповідала за виробництво та контролювала якість.

Нам було простіше, ніж зараз, знайти хороших спеціалістів – ми пропонували $200–300 на місяць, багато для того часу. Я тоді отримувала $500.

Я їздила в Італію за найкращими тканинами. Усю першу колекцію ми швидко продали. Наталя Могилевська купила в нас сріблясту сукню для свого кліпу «Місяць». Але всі інвестиції ми «відбили» тільки за декілька років.

Українській одяг не надто хотіли продавати в закордонних магазинах

Ми відразу взяли європейську систему: що пів року нова колекція. Це змушувало нас рухатись уперед, постійно шукати магазини, агентів, посередників. Проте іноземці не поспішали купувати ніякий одяг крім свого – так було у Франції та Італії.

Слідкуйте за розвитком історії українського підприємництва в 90-х

Мій знайомий на Сицилії мав мережу мультибрендового дизайнерського одягу. Я запропонувала свою колекцію, а він здивувався: «Україна? Навіщо нам закордонні дизайнери, коли є Дольче і Габбана?»

Але ми їздили на Тижні моди в Москві, продавали речі в маленьких мультибрендових магазинах Берліна – я знаходила друзів і знайомих у Європі, домовлялася з ними.

Цю ситуацію ми переломили у 2006 році. Одного дня мені зателефонував англійський агент Девід Фоулі, ми були знайомі ще із Франції. Він запропонував зробити спільну колекцію для мультибрендового бутику Atelier1 і зробити показ у Лондоні.

Ми вклали в це 50 тис. євро. Після показу речі бренду Poustovit for Atelier 1 взяли продавати в лондонський Dover Street Market. Наші сукні вперше висіли разом з Gucci, YSL та Bottega Veneta. Потім їх почали продавати в Парижі, Мілані, Сеулі та Токіо.

ЗГАДАЙТЕ ГОЛОВНI ПОДІЇ ДЛЯ БІЗНЕСУ 1990-Х

Ми працювали за схемою, за якою сьогодні вже працюють майже всі: 

  • продавці магазинів казали моєму агентові, скільки їм треба речей і якого розміру;
  • мені надсилали передоплату 30%;
  • ми з командою шили речі в Україні;
  • я віддавала замовлення;
  • забирала решту грошей.

Ціни в нас і за кордоном не дуже відрізнялися. Якщо тканина та пошив коштували $50, наша гуртова ціна була $100, а в магазинах – за кордоном чи в Україні – така річ коштувала $250–300.

У 2007 році в нашій команді було 33 людини: сім конструкторів, швачки, майстри, менеджери з трикотажу та вишивальник. На місяць ми шили до 200 речей. Того самого року ми закінчили роботу з Nota Bene.

Ми переїхали зі старого приміщення, весь колектив пішов зі мною. На $30 тис. я купила нове обладнання. Не пам’ятаю, скільки точно ми тоді заробляли, але на свої гроші за кілька років я купила машину і квартиру в центрі Києва.

ДIЗНАЙТЕСЯ, ЯКI 90 БРЕНДIВ З’ЯВИЛИСЬ У 1990-Х

Мої поради підприємцям 

  1. Не починати, якщо не вірите в ідею на 100%. На початку тільки ваш ентузіазм врятує справу.
  2. Не бути перфекціоністами – усе одно наздоженуть. Робіть і думайте про наступне.
  3. Робити якісні речі, не гнатися за обсягом.
  4. Збирати команду, яка працюватиме як єдиний організм.

Фотограф: Володимир Герасимов

За пiдтримки?

 

Ваша жалоба отправлена модератору

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: