UA RU
logo
25 Січ 2023

Бариста-партизан у Херсоні. Він виглядав так, ніби просто розносив лате. Насправді працював на український опір. Переказ The Economist

Валерія Присяжнюк

Редактор в MC.today

З 24 лютого 2022 року Херсонська область перебувала під російською окупацією. 11 листопада Збройні сили України звільнили правий берег області разом з Херсоном.

Наприкінці листопада репортерка The Economist Вендел Стивенсон поїхала до Херсона і звідти написала про власника кав’ярні, який під час окупації працював на український опір. Редакція MC.today публікує переказ цієї неймовірної історії.

Задля збереження авторського стилю і кращого сприйняття деталей історії ми публікуємо її від першої особи, від лиця Вендел Стивенсон  – так, як в оригінальному тексті.

Перша зустріч з Вовою

Наприкінці листопада в Херсоні було холодно. Радість, яка супроводжувала звільнення міста за два тижні до мого візиту, починала згасати. У місті все ще не було електрики, води та інтернету, а росіяни почали обстрілювати місто. В одному з небагатьох кафе, відкритих у центрі, світилося вікно – працював маленький генератор. За столиком сиділа група офіцерів у громіздких бронежилетах і пила каву, яку безплатно роздавали військовослужбовцям Збройних сил України.

Власник Вова сів за столик: «Ми були опором, – сказав він мені. Це було тут, у нашому кафе». Впродовж усієї окупації з великим ризиком для себе 30-річний Вова повідомляв ЗСУ про пересування російських військ. Він не хотів, щоб я називала його справжнє ім’я. росіяни пішли, але тепер він боїться, що деякі земляки будуть недоброзичливо дивитися на нього – незалежно від його ролі в опорі – через те, що він продовжував вести бізнес під час окупації. «Навіть зараз дехто думає, що ми годували окупантів у цьому кафе», – каже він. Попри те, що поруч з баром висить український прапор, підписаний солдатами.

Спробуй свої сили в ІТ
Хочеш в ІТ, але не знаєш чи потягнеш? Запишись на безоплатну кар'єрну консультацію та тестування – зроби перший крок назустріч новій та цікавій роботі
РЕЄСТРУЙТЕСЯ!

Як і у всіх, хто пережив окупацію Херсона, обличчя Вови було змарнілим і блідим. Під очима викарбувалися фіолетові синці. Неподалік дзвеніли обстріли. Я бачила, що Вова все ще відчував, як росіяни дихають йому в потилицю.

Деокупація Херсона. Це фото та всі інші в матеріалі – The Economist

Деокупація Херсона. Це фото та всі інші в матеріалі – The Economist

Про бізнес Вови та перші тижні окупації

Вова багато років важко працював і відкладав гроші, щоб купити кав’ярню. Врешті-решт її вдалося перетворити на прибутковий бізнес. У лютому минулого року його дівчина Сара була на восьмому місяці вагітності. Вони планували одружитися влітку. Він щойно закінчив споруджувати для них будинок, коли почалася війна.

Вова дізнався про вторгнення о 6 ранку 24 лютого, коли йому зателефонувала кухарка з кафе: «Нас обстрілюють. Почалася війна. Вставай». Вова й Сара подумували про те, щоб виїхати, але автовокзал і залізничний вокзал були переповнені людьми, а за бензином стояли довжелезні черги. Сарі потрібен був постійний нагляд у лікарні. Вони вирішили не ризикувати.

Була коротка перерва перед приходом російських солдатів. Поліція зникла разом зі службами безпеки. Більшість магазинів зачинилися, Вова теж закрив кафе. Всі постійно спілкувалися один з одним телефоном. Друг Вови, з вікна якого відкривався вид на Антонівський міст, розповідав, що бачить росіян на тому березі, а в небі – винищувачі. Інший друг, Денис (ім’я змінено), з яким Вова грав у пейнтбол, надіслав повідомлення з проханням надати інформацію про пересування російської армії.

Насторожившись, Вова зателефонував, щоб упевнитися, що це Денис. «Так, це я. Я в українській армії». Вова розповів про те, що бачив його друг біля Антонівського мосту.

У перші тижні окупації атмосфера була дуже напруженою. На головній площі міста спочатку відбувалися демонстрації проти окупантів, але росіяни почали заарештовувати протестувальників і розганяти натовп газом та гумовими кулями. Деякі люди поїхали на підконтрольну Україні територію. Багато хто, наляканий, залишився вдома. Вова випікав у кафе хліб для тих, хто його потребував. Він підтримував зв’язок із Денисом, передаючи йому все, що бачив і чув. «Я питав його “як справи?”, – каже Вова. А він відповідав: “А чого ти мене питаєш? Це ж ти в окупації!”».

Як Вова став шпигуном

За кілька тижнів телефоном і через Telegram, Вова зв’язався з кількома спостерігачами по всьому регіону. Деякі з них були мисливцями з біноклями, інші спостерігали з дахів своїх будинків. Вони повідомляли Вові про російські військові позиції та колони. Щодня він передавав інформацію Денису. «Протягом всієї окупації його голос був для мене як надія, – каже Вова. – Коли він казав, що снаряд прилетів зовсім поруч, я дуже хвилювався. Він був моїм зв’язком із зовнішнім світом. Але я ніколи не питав, де він. Я знав, що краще мені цього не знати».

росіяни встановили свою цивільну адміністрацію в будівлі суду через площу від кав’ярні Вови. Офіцери ФСБ оселилися в готелях у центрі міста. Бар, який деякий час був зачинений, знову відкрився. Його орендував чоловік, якого Вова знав як корумпованого колишнього місцевого чиновника.

Незабаром цей бар вже був повний росіян у чорних бейсболках і зі зброєю; позашляховики з тонованим склом і без номерних знаків були припарковані поруч на вулиці.

Вова не хотів, щоб у його кафе були росіяни. Але існував ризик, що якщо він його закриє, то його захоплять бізнесмени з Криму та росії або місцеві колаборанти. Вигадавши виправдання, що у нього не вистачає персоналу, він вирішив подавати тільки каву на винос.

Херсон. Це фото та всі інші в матеріалі – The Economist

Херсон. Це фото та всі інші в матеріалі – The Economist

З часом шпигунська майстерність Вови вдосконалювалася. Він навчився таємно знімати відео на iPhone, перемикаючи бічні кнопки, щоб зробити пустий екран. Він встановив камеру на панелі свого автомобіля та їздив містом, знімаючи на відео будинки та готелі, де мешкали росіяни.

Одного разу він знімав через штору кафе і побачив російського солдата, який сидів у машині напроти та дивився просто на нього. Він не знав, чи бачив солдат камеру його телефону. «У мене затремтіли руки», – зізнається Вова.

Вова намагався бути обережним. Він купив російську сім-карту, щоб не виділятися – українські патріоти відмовлялися користуватися російською мережею – і використовував VPN, щоб замаскувати свою особистість в інтернеті. «Щовечора я видаляв усе з телефону, а вранці прокидався з параноїдальною думкою, що на ньому щось залишилося».

Віктор, син Вови, народився на початку квітня. Коли я запитала його про те, що він відчував у той час, він кілька хвилин не міг говорити, сльози беззвучно котилися по його обличчю. Вова показав мені фотографію на телефоні: гарний хлопчик, який обвиває крихітним пальчиком тата. «Я не бачив ніякого майбутнього в окупації, – каже Вова врешті-решт, – ні для себе, ні для моєї дитини».

росіяни пропонували Вові «допомогу»

Погода ставала все теплішою, люди все частіше затримувалися з кавою на тротуарі перед кафе Вови. Незабаром невелика група місцевих почала регулярно збиратися всередині, щоб поспілкуватися. Вони намагалися не говорити про чутливі питання або збір розвідувальної інформації, такі як запланований росією референдум про анексію Херсонської області або розташування блокпостів. Але між ними встановилося мовчазне порозуміння – вони відчували себе спорідненими душами у спротиві. «Ми перешіптувалися між собою», – згадує Вова.

Серед них була пенсіонерка Тетяна – власниця бізнесу, яка мешкала неподалік у квартирі на першому поверсі. Вона завжди тримала вікна відчиненими і підслуховувала розмови між російськими солдатами, які стояли на вулиці. Тетяна грала роль турботливої бабусі, розпитуючи солдатів, як їх звати, звідки вони, чи є у них новини. Після обіду вона вигулювала собаку біля кафе та розповідала Вові все, що дізналася. «Ця кав’ярня була важливою. Це кафе було місцем, де ми могли поговорити. Ми довіряли одне одному».

У червні в ресторані «Ностальгія», який був популярним серед російських окупантів, стався вибух. За десять хвилин у кафе Вови з’явилися росіяни, які представилися військовою поліцією. «Я знав, що чим більш нервовим буду виглядати, тим більше запитань отримаю, – розповідає він, – тому намагався виглядати розслабленим. Я сів з ними та поклав телефон на стіл».

Поліція дивилася на нього підозріло. Вони неодноразово перепитували, як його звати, намагалися збити з пантелику. Хотіли дізнатися, чи не подавав він заяву на отримання російського паспорта. Він відповів, що черги занадто довгі. Один чоловік дав Вові свій номер телефону і сказав, щоб він зателефонував йому, якщо знадобиться «допомога». Вова зрозумів, що йому пропонують підкоритися рекету. Він відмовився: він бачив, як деякі підприємства платили гроші поліції, солдатам або офіцерам ФСБ, а після закінчення ротації військовослужбовців були розграбовані.

Після підриву «Ностальгії» той бар став ще популярнішим серед російських офіцерів і колабораціоністів. Вони залицялися до місцевих дівчат, танцювали на столах і п’яно вигукували окупантські гасла. Вова проходив повз них з Віктором на руках, пильно вдивляючись в обличчя, намагаючись впізнати їх. Згодом у нього склалася картина життя цих росіян. «Ми знали, де вони живуть, на яких машинах їздять, якими дорогами користуються».

Влітку почали зникати знайомі Вови

Вова був одним з тисяч звичайних людей, які надсилали ЗСУ місця дислокації та фотографії російських військ. У кафе я також зустріла однокласника Вови Сергія. Він жив неподалік військової авіабази в Чорнобаївці, яку неодноразово обстрілювала українська артилерія, ракети та безпілотники. Сергій розповів мені, що він був відповідальним за п’ять таких ударів.

Високопоставлений військовий, який не побажав називати своє ім’я, пояснив, що український розвідувальний підрозділ створив Telegram-канал для спілкування з людьми, які перебувають в окупації. Канал був зареєстрований таким чином, що росіянам було майже неможливо його заблокувати. Потім українські військові розвідники звіряли інформацію, розміщену в ньому, з повідомленнями таких людей, як Вова, та супутниковими знімками, наданими американцями.

Коли росіяни натрапили на велику мережу українських інформаторів, вони почали проникати в групу Telegram і поширювати дезінформацію. Зрештою, канал налічував понад 300 тис. підписників – більше, ніж усе населення Херсона. «Ми отримували повідомлення про те, що в якомусь селі 1 500 військових і 200 танків, – розповідає офіцер. – Але потім ми питали наших людей у сусідньому селі, і вони нічого не бачили».

російські окупанти вдалися до більш радикальних заходів, щоб перекрити потік розвідданих. Влітку почали зникати знайомі Вови: однокласники, друзі, члени його пейнтбольної команди. Але він залишався на волі.

«Я намагався не ховатися, тому що тих, хто ховався, підозрювали», – каже він. Він вважає, що прогулянки з маленьким Віктором допомогли йому виглядати невинним.

Наприкінці червня в Україну прибули HIMARS. «Вони працювали так…», – сказав мені Сергій, цілуючи кінчики своїх пальців. Ракети знищили казарми, танкові позиції та штаби, а також пробили дірки в Антонівському мосту, позбавивши росіян важливого шляху постачання. російські війська були деморалізовані. «Ми чули їхні розмови, в яких вони говорили: “Українці мають нову суперзброю. Ми не можемо від неї сховатися”», – розповідає високопоставлене військове джерело.

«Зараз моя місія – просто варити каву»

Одного дня у вересні Денис попередив Вову, що той має закрити кафе на один день. Вова підозрював, що це означає, що буде здійснено напад на будівлю суду, де розташована міська адміністрація. Він не хотів наражати себе на небезпеку, але боявся, що закриття бізнесу викличе підозри. Близько 13 години він побачив, як люди вибігали з будівлі, стрибали в автомобілі і їхали геть. Здавалося, що росіяни, які перебували всередині, були попереджені.

Черга за гуманітарною допомогою в Херсоні. Це фото та всі інші в матеріалі – The Economist

Черга за гуманітарною допомогою в Херсоні. Це фото та всі інші в матеріалі – The Economist

Українські збройні сили вичікували. 16 вересня Вова гуляв на площі із Віктором. Він помітив, що біля будівлі суду зібралася велика кількість поважних на вигляд людей. Вова негайно повідомив про це Денису, а потім відвіз Віктора в парк за кілька вулиць від будівлі. Менш ніж через 30 хвилин він відчув удари, дуже гучні і близькі. Вова зателефонував дружині, щоб вона приїхала і забрала Віктора, а потім повернувся на площу. Перехрестя були оточені. Верещали сирени швидкої допомоги. Солдати кричали: «Всім розійтися!». Сусіди пізніше розповіли Вові, що всю ніч бачили, як з будівлі виносили трупи. Кафе, на щастя, не постраждало, хіба що розбилися кілька лампочок.

З середини жовтня чиновники, відповідальні за окупацію, почали публічно говорити про евакуацію на інший берег Дніпра. Тоді почалося мародерство. росіяни викрадали автомобілі і розграбовували музеї.

9 листопада російська армія оголосила, що йде з Херсона. За два дні в місто увійшли перші українські війська. У перший день визволення на порозі кафе з’явився Денис. «Він важив 100 кг, був у бронежилеті, але я просто підхопив його й обійняв», – розповідає Вова. На Денисі був значок українського спецназу. Позаду нього йшли десять чоловіків з його підрозділу. «Вони були в балаклавах, – каже Вова, – але я впізнав їхні очі». Він знав їх по грі в пейнтбол.

«Що він зараз робить?» – запитала я Вову про Дениса. російська армія посилила обстріли міста, і українці намагаються відповісти. «Я не питаю у нього ніякої інформації, – відповів Вова. – Зараз моя місія – просто варити каву».

Джерело: текст The Economist. 

 

По темі:

Новини

Спецпроєкти

Ваша жалоба отправлена модератору

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: