UA RU
logo
15 Jul 2022

«Бізнес і війна схожі: на початку боїшся, потім звикаєш». Історія Дмитра Томчука, який зараз боронить країну

Валерия Присяжнюк и Ирина Малашенко

Редактор спецпроектов в MC.today

П’ятий місяць повномасштабної війни росії в Україні. В одному із сіл на півдні під обстріл потрапляє будинок з українським підрозділом аеророзвідки. Ворожий «град» залітає на подвір’я, і всі вікна вибиває вмить. Один з українських бійців у будинку – Дмитро Томчук, серійний підприємець і засновник інвестиційного фонду FISON.

У перші дні війни він пішов добровольцем захищати Україну. Спочатку був у Бучі та Гостомелі, зараз боронить південь нашої країни. В інтерв’ю MC.today Дмитро розповів, від чого ледь не втратив свідомість на війні та яке рішення в бізнесі допомогло йому не думати про роботу на фронті.

Дмитро Томчук

Дмитро Томчук

У військкоматі мене відправили додому

Наш з родиною київський дім знаходиться недалеко від аеропорту Жуляни. Цілий день 24 лютого ми з дружиною та дітьми ховались у підвалі будинку. Я подивився на це і вирішив йти до військкомату.

За інвестфонд не переживав. За декілька років до війни я прийняв найправильніше бізнес-рішення – налагодив процеси делегування. Уже декілька років усі питання інвестфонду вирішували без моєї прямої участі. І це дозволило в тому числі на війні не думати про роботу.

Бойового досвіду в мене не було, раніше я лише проходив військову кафедру, був офіцером запасу. Тому у військкоматі мене зустріли непривітно – сказали йти додому і чекати третьої або четвертої хвилі мобілізації. Але я наполіг на тому, щоб мені видали автомат і пішов з ним записуватись до підрозділу тероборони.

Проте мене «підхопив» інший підрозділ – спецоперацій. Він займається аеророзвідкою на безпілотних літальних апаратах власного виробництва. І від цієї миті я більше не інвестор, а боєць охорони особливого загону техзасобів з позивним Лексус.

Курс
QA вечірній
Навчайтесь безоплатно, заробляйте від $700 на старті кар’єри
РЕЄСТРУЙТЕСЯ!

У першу чергу товариші попросили, щоб я вивіз із Києва сім’ю, бо тоді очікували бої в місті. Дружина та діти зібралися за пару годин – склали в рюкзаки по дві футболки й білизну. А мій восьмирічний син поклав усього одну м’яку іграшку. Вона зайняла все місце в рюкзаку, але для нього це була важлива річ, вона надавала спокою. Я вивіз родину і поїхав на службу.

Як навчався розвідки й тактичної медицини

Перші місяці війни ми з підрозділом знаходились на базі в Києві. Щодня проводили обльоти – аеророзвідку.

Процес нашої роботи виглядав так. Спочатку ми запускали безпілотний літак без бойового заряду, він розвідував цілі. Ці дані ми розшифровували й аналізували. Якщо нам щось не подобалось, робили дорозвідку. І коли вже остаточно визначали ціль, пускали в небо літак з бойовим зарядом, щоб знищити її.

Спочатку я прикривав досвідченого пілота при запуску літака, потім був його асистентом. Так потроху вчився і переходив від простих речей до складних.

Дмитро Томчук

Дмитро Томчук

У перші дні, коли біля мене вибухав снаряд, було страшно. У полі пліч-о-пліч зі мною стояли бойові друзі – досвідчені вояки. Я бачив, що вони не реагують, і теж удавав, що мене це не бентежить. А потім дійсно до цього звик. Ось у шести метрах від мене розірвало міну, думаю: «Добре, що сиджу в окопі».

До речі, це дуже схоже з бізнесом. Коли починаєш робити в ньому перші кроки, є страх перед зобов’язаннями і що щось не вийде. Потім звикаєш до відповідальності. На полі бою я теж, як у бізнесі, беру відповідальність за себе і людей поруч. 

Вечорами ми навчалися тактичної медицини. Нам роздали аптечки з 20 незрозумілими препаратами, ми їх розпаковували та вчилися застосовувати. Медики проводили для нас лекції. І це мені давалося дуже важко – на початку я ледь не втрачав свідомість від думок, що з нами може бути.

Як тільки ми вибили ворога з Бучі та Гостомеля, перемістилися на Броварський напрямок. Там допомагали розвідкою танковим підрозділам. А зараз ми на півдні України – захищаємо Миколаївщину та Херсонщину.

На фронті слухаю рок і не читаю новини

На війні дуже швидко адаптуєшся до нових побутових умов – навіть якщо звик зовсім до інших. Якщо говорити, наприклад, про їжу, тут із цим усе добре. Одного разу ще в Києві я відкрив холодильник та обімлів: він доверху був забитий ковбасою, салом та іншими смаколиками. Виявилось, хлопці зібрали «недоторканий запас» на випадок окупації. Також часто нас годують волонтери, навіть доставляють страви з ресторанів, привозять цукерки та шоколадки.

Дмитро Томчук фото

Дмитро Томчук

Окрема тема – сухпайки. На півдні нам часто роздають і закордонні, й українські. Мій фаворит – англійський сухпайок «Паляниця», у ньому 2,8 тис. кілокалорій. Туди входить законсервована банка ковбаси (вона схожа на нашу шинку), банка з готовим фаршем, пакети з напівготовими кашами, чай, кава, шоколад і бісквіти – це все на один день.

Звісно, я звик до іншого життя, але зараз про комфорт навіть не думаю. Ціную те, що іноді просто бувають вільні хвилини. Тоді я слухаю рок або читаю електрону книгу. У перші дні служби занурювався в новини, а коли війна стала нормою життя, цікавість до них зникла.

Про посттравматичний синдром

Дмитро Томчук із дружиною фото

Дмитро Томчук із дружиною

За час служби мене пару раз відпускали додому на декілька днів. Першого разу не сказав дітям, що приїду – це була така емоційна зустріч!

У той, перший, приїзд мене дуже вразила кількість людей у ресторанах і спортзалах. Дратувало, що всі навколо живуть звичайним життям під час повномасштабної війни. Потім я зрозумів – то була неправильна реакція, так званий посттравматичний синдром.

Важливо, щоб в Україні зараз усе працювало – бари, ресторани, кав’ярні,  салони краси. На одного солдата в полі потрібно, щоб у тилу працювало 25 людей. Тоді наша економіка вистоїть. 

«Отже, ми все правильно робимо»

Я вважаю, що війна ще буде йти роки чотири й, на жаль, торкнеться 50% чоловічого населення України. Як фінансист я рахую прагматично. Війна йде з 2014-го року, і за цей час ми ще не дійшли до переломного моменту. Тож, коли він настане, від нього слід відкотити стільки ж років назад. Але, наприклад, достатня кількість зброї, може скоротити цей період удвічі.

Попри те, що я воюю всього п’ятий місяць, уже є дві головні речі, які я виніс для себе про війну:

  • Слід брати відповідальність за родину й евакуювати дітей і жінок. Особливо, коли наближається окупація – адже ворог використовує мирних жителів.
  • Уміти поводитися зі зброєю навіть у мирний час. Якби хоча б кожний другий у Бучі та Гостомелі мав зброю, люди б дали ворогу відсіч. Коли я буду сивим дідусем і мене спитають про війну, я скажу – потрібно мати зброю та вчитись поводитися з нею.

Після перемоги я візьму дітей і ми поїдемо по українських містах – на Херсонщину, Миколаївщину, Донбас. Я хочу поспілкуватися з людьми в українських селах.

А потім поїдемо за кордон – але не в ті країни, які колись планували відвідати, а ті, які нам зараз допомагають. У Польщу, Швецію, Латвію, Литву, Естонію, Велику Британію. Ці країни стали мені ближчими, я хочу більше знати про них. Потім поїдемо до моря: буду сидіти на березі і згадувати, як нас обстрілювали «градами» в будинку на півдні України. А я тоді думав про себе: «На нас йде полювання. Отже, ми все правильно робимо». 

По теме:

Новости

Спецпроекты

Ваша жалоба отправлена модератору

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: