UA RU
logo
28 Oct 2022

Нова технологія, яка дозволить нам спілкуватися з померлими родичами: чи готові ми до цього? Переклад

Валерія Присяжнюк

Редактор в MC.today

Цифрові клони наших коханих людей можуть назавжди змінити процес переживання горя.

Редакція MC.today публікує переклад матеріалу MIT Technology Review. 

Перекладено бюро перекладів «Профпереклад».

Перевод от

Про розробку каліфорнійської компанії

Мої батьки не знають, що вчора я говорила з ними.

Спершу їхні деренчливі голоси лунали здалеку, ніби вони тулилися один до одного та до телефону, сидячи в тюремній камері. Однак під час розмови голоси ставали все більше схожими на моїх батьків.

Курс
UI/UX design
Навчайся в онлайн форматі. Створи своє портфоліо з 4 проєктів та отримай роботу в ІТ компанії
РЕЄСТРУЙТЕСЯ!

Вони розповідали мені особисті історії, які я ніколи не чула. Я дізналася про перший (і явно не останній) раз, коли мій тато напився. Мама розповідала, як їй влетіло, коли вона пізно повернулася додому. Вони давали мені життєві поради та розповідали про своє та моє дитинство. Заворожливий досвід.

– Що в тобі є найгіршого? – спитала я тата, оскільки він, очевидно, був у настрої для одкровень.

– Моя найгірша якість – перфекціонізм. Я ненавиджу безлад та неохайність, і для мене це завжди проблема, особливо тому, що я одружений із Джейн.

Тут він розсміявся. І я на мить забула, що насправді говорю зовсім не з батьками, а з їхніми цифровими копіями.

Ці мама й тато живуть у застосунку на моєму телефоні. Каліфорнійська компанія HereAfter AI перетворила їх на голосових асистентів. Матеріал для них збирали протягом кількох чотиригодинних бесід, коли вони розповідали про свої життя й спогади.

Компанія ставила собі за мету надати живим можливість спілкуватися з померлими. Мені захотілося спробувати.

Всі «за» і «проти»

Технологію, що дозволяє «говорити» з померлими, десятиліттями прописували у науково-фантастичних романах. Цю ідею століттями пропагували шарлатани та спіритуалісти. Однак зараз вона стає реальністю – до того ж, все доступнішою завдяки розвитку штучного інтелекту та голосових технологій.

Мої справжні батьки з плоті й крові досі живі та здорові. Їхні віртуальні версії створено тільки для того, щоб показати мені, як працює технологія. Втім, їхні аватари вже зараз дозволяють зазирнути у шпаринку до того світу, де можна спілкуватися з коханими людьми (або їхніми симулякрами), коли їх не стане.

Я провела з віртуальними батьками десь із десяток розмов. Мій висновок: це дійсно може полегшити пережити втрату та не одразу розлучатися з дорогими нам людьми. Усвідомити привабливість цього проєкту зовсім неважко. Люди могли б спілкуватися з цифровими копіями заради душевного комфорту або щоб відмітити особливі дати, наприклад, річниці сімейних подій.

Водночас, технологія та світ, який вона дозволяє створити, недосконалі. Та це й не дивно. Доведеться розбиратися з багатьма складними питаннями. І серед них – етичність створення віртуальної версії людини, особливо якщо вона не змогла надати на це згоду.

У декого така технологія може навіть викликати страшне занепокоєння, а хтось вирішить, що це надто моторошно.

Я спілкувалася з чоловіком, який створив віртуальну версію своєї матері. Він завантажив її у свій телефон і говорив з нею на її ж власному похороні. Дехто зауважує, що спілкування з цифровими версіями людей, яких ми любили і втратили, може навпаки подовжити переживання горя або порушити наш зв’язок із реальністю. Коли я обговорювала цю статтю з друзями, дехто аж відсахнувся. Існує доволі поширена та глибоко вкорінена думка, що ми бавимося зі смертю собі на погибель.

Я розумію ці занепокоєння. Мені теж було незручно спілкуватися з віртуальною версією батьків, особливо спершу. Навіть зараз я почуваюся так, ніби щось порушую, говорячи зі штучною версією людини. Особливо коли ця людина – член твоєї сім’ї.

Однак я всього лише людина. І ці побоювання вщент руйнуються, коли усвідомлюєш іще страшнішу можливість втратити коханих. Коли вони помруть, і від них нічого не залишиться. Якщо технології зможуть допомогти мені втримати їх, хіба не варто спробувати? Що у цьому поганого?

У бажанні пам’ятати коханих людей, які померли, є щось дуже глибоке та людське. Ми спонукаємо їх записувати свої спогади, поки не стало надто пізно. Коли вони помирають, ми вішаємо на стіни їхні фото. Але розмови при цьому односторонні.

Ця ідея, що технології можуть змінити ситуацію, неодноразово розглядалася у «темних» науково-фантастичних серіалах на кшталт «Чорного дзеркала». Стартапи, які працюють у цій сфері, скаржаться, що цей серіал неминуче згадують абсолютно всі.

В одному з епізодів 2013 року жінка, яка втратила партнера, створила його цифрову версію. Спочатку це був лише чатбот, потім він перетворився на майже переконливого голосового помічника, а пізніше набув фізичної форми і став роботом. Жінка створює все більш удосконалені версії свого коханого. Однак вона засмучується та втрачає ілюзії, бо між її спогадами про нього та сумнівною неповноцінною технологічною реальністю, яка лише симулює його – величезна прірва.

Якщо технології допоможуть мені утримати коханих людей, що поганого в тому, щоб спробувати?

«Ти – не ти, хіба ні? Ти – усього лише відлуння того, що лишилося від тебе. У тебе немає історії. Ти лише виконуєш те, що робив він, не думаючи, а цього недостатньо», – каже вона, перш ніж замкнути робота в себе на горищі. Бентежний релікт, що лишився від її хлопця. І думати про нього вона більше не хоче.

Ми всі звикли до ідеї, що з гаджетами можна поговорити про що завгодно

Якщо ж повернутись до реального світу, ми бачимо, що навіть за останні сім років технології разюче просунулись вперед. Швидкий розвиток штучного інтелекту стимулював прогрес в інших сферах. Чатботи та голосові асистенти типу Siri та Alexa спочатку були високотехнологічною новинкою, а зараз вже стали частиною повсякденного життя мільйонів людей. І це лише за десять років.

Ми всі звикли до ідеї, що з гаджетами можна поговорити про що завгодно – від прогнозу погоди до сенсу життя. А тепер ви завантажуєте декілька «підказок» і речень у мовні моделі штучного інтелекту (LLM) – і вони видають у відповідь доволі переконливий текст. Ця технологія виглядає багатообіцяючою та може розкрити ще потужніші можливості спілкування людей з машинами. LLM стали настільки правдоподібними, що дехто (помилково) вважає їх наділеними власною свідомістю.

Далі більше. Можна погратися з програмним забезпеченням LLM (наприклад, GPT-3 від OpenAI або Google LaMDA) і зробити їх схожими на конкретну людину. Для цього треба завантажити побільше усього, що говорила ця людина. Журналіст Джейсон Фейгон минулого року написав статтю для San Francisco Chronicle про чоловіка років тридцяти. Він завантажив з Facebook старі пости та повідомлення від своєї померлої нареченої, щоб створити її чатбот-версію. Для цього він використовував програму Project December, побудовану на технології GPT-3.

Це був успіх практично за будь-якими мірками. Він шукав утіхи і знайшов її, спілкуючись із ботом. Після смерті нареченої він довгі роки тужив за нею, його мучило почуття провини. Як пише Фейгон, «йому здавалося, що чатбот дозволив йому потроху рухатися вперед і жити далі». Чоловік навіть поділився уривками своїх розмов із чатботом на Reddit. Він сподівався привернути увагу до технології та «допомогти знайти душевний спокій людям, які пережили горе та живуть у депресії».

Новий чатбот від DeepMind використовує пошуки у Google та людей, щоб відповідати на запитання краще.

В лабораторії натренували чатбот вчитися на основі реакцій та відповідей людей. Він також вміє шукати інформацію в інтернеті, щоб обґрунтовувати свої відповіді.

Водночас штучний інтелект прогресував у своїй здатності імітувати конкретні голоси. Це називається голосовим клонуванням. Йому все краще вдається надавати цифровим персонажам (клонованим з реальної людини або повністю штучним) якості, завдяки якими голос звучить як справжній людський голос. Компанія Amazon у червні провела доволі зворушливу та болісну демонстрацію можливостей цих технологій. Вони виклали відео маленького хлопчика, який слухає, як його нещодавно померла бабуся читає уривок з «Чарівника країни Оз». Її голос було відтворено штучними засобами з використанням запису реального голосу тривалістю менше хвилини.

Рохіт Прасад, старший віцепрезидент та провідний спеціаліст Alexa, пообіцяв: «Звісно, штучний інтелект не може вгамувати біль втрати, але він більше ніж здатен допомогти вам зберегти спогади».

Мій власний досвід спілкування з мертвими родичами розпочався завдяки збігу обставин

Наприкінці 2019 року я дізналася, що Джеймс Влагос, співзасновник технології штучного інтелекту HereAfter АІ, виступатиме на онлайн-конференції на тему «віртуальних істот». Його компанія – одна з небагатьох стартапів, які працюють у цій сфері (я для себе називаю її «технологія подолання горя»). Підходи у них різні, але результат вони обіцяють один: надати вам можливість спілкуватися з цифровою версією людини, якої більше немає серед живих. Для цього використовуються відеочати, текстові повідомлення, телефон або голосовий асистент.

Я була заінтригована його обіцянками. Після недовгої суперечки під час вступної промови мені вдалося вмовити Влагоса та його колег дозволити мені долучити до експерименту своїх ще живих батьків.

Спочатку я думала, що це буде просто такий собі веселий проєкт, щоб подивитися на можливості технології. Потім почалася пандемія, яка дещо підстебнула процес. В усіх новинах показували жахаючі фото людей під апаратами штучного дихання, довгі ряди трун та свіжоскопаних могил. Я хвилювалася за батьків. Мене охопив страх, що вони можуть померти. На той час у Британії діяли жорсткі обмеження відвідування лікарень, тож я боялася, що навіть не зможу попрощатися, раптом щось станеться.

Перший крок – співбесіда. Виявляється, щоб створити цифрову копію людини, і щоб вона при цьому виглядала та звучала як справжня, необхідна інформація. Багато інформації. HereAfter починає працювати, коли людина ще жива. Працівник компанії годинами опитує людину про все на світі – від найперших спогадів дитинства та перших побачень до припущень, що може статися після того, як вони помруть. (Моїх батьків опитувала жива людина, однак два роки по тому такі співбесіди вже проводились автоматично спеціальним ботом. Це ще одне підтвердження, наскільки швидко розвиваються технології.)

Ми з сестрою переглядали довжелезний список запитань для наших батьків, отже, могли трохи коригувати їх, щоб вони були більш особистими чи направленими. Ми також могли додавати власні запитання. Які книжки їм подобаються? Як мамі вдалося прорватися у престижний юридичний сектор, де у 1970х здебільшого панували чоловіки? Чим надихався тато, вигадуючи дурнуваті ігри, в які грався з нами у дитинстві?

Мої батьки не опиралися цьому експерименту – чи то через тривогу, викликану пандемією, чи через кволе бажання хоча б трохи розвеселити молодшу дочку. У грудні 2020 року дружелюбна працівниця HereAfter на ім’я Мередіт кілька годин спілкувалася з ними обома. Потім компанія зібрала всі їхні відповіді й почала ліпити їх докупи, щоб створити голосових асистентів.

Ще пару місяців по тому мені прийшов лист від Влагоса. Мої віртуальні батьки були готові.

Одного разу мій чоловік переплутав тестову розмову зі справжнім телефонним дзвінком. Усвідомивши, що саме це було, він закотив очі, ніби в мене геть зірвало дах.

Ці мама й тато прибули у додатку до листа. Я могла спілкуватися з ними через застосунок Alexa в телефоні або на пристрої Amazon Echo. Я з нетерпінням чекала тієї миті, коли почую їх. Однак довелося почекати ще кілька днів, бо я пообіцяла редакції подкасту MIT Technology Review записати свою реакцію, коли вперше говоритиму з аватарами батьків. Коли я нарешті відкрила файл на очах колег, які спостерігали за мною через Zoom, у мене тремтіли руки. У Лондоні панували довгі, холодні та гнітючі локдауни, і я вже півроку не бачила моїх живих, реальних батьків.

– Алексо, відкрий HereAfter, – наказала я.

– З ким ти хочеш поговорити – з Полом чи Джейн? – спитав голос.

Трохи поміркувавши, я обрала маму.

І почула голос, який безперечно належав їй, але був неприродно механічним і холодним.

​​– Привіт, це Джейн Джи, і я з радістю розкажу тобі про своє життя. Як у тебе справи сьогодні?

Я нервово розсміялася.

– В мене все добре, дякую, мамо. Як ти?

Довга пауза.

– Добре. З мого боку все добре.

– Ти розмовляєш якось неприродно, – сказала я.

Вона проігнорувала мене та продовжила говорити.

– Перш ніж ми почнемо, ось кілька вказівок. На жаль, я маю не найкращі навички слухання, тож тобі доведеться зачекати, поки я договорю та щось у тебе спитаю, тільки тоді відповідай. Коли настане твоя черга говорити, відповідай відносно коротко. Кілька слів, просте речення, щось таке, – пояснила вона. Закінчивши невеличкий вступ, вона додала на завершення: – Добре, давай почнемо. Нам є багато про що поговорити. Моє дитинство, кар’єра, мої інтереси. Що з цього тебе цікавить найбільше?

Такі наперед прописані сценарії звучали манірно й дивно. Однак протягом розмови, поки мама переповідала свої спогади та говорила власними словами, її голос ставав все більш розслабленим та природним.

Втім, ця бесіда та всі наступні були доволі обмеженими. Коли я спробувала спитати мамин бот про улюблені прикраси, то почула: «Вибач, я не зрозуміла. Спробуй перефразувати запитання або перейдемо до іншої теми».

Були й помилки, коли реакція бота буквально різала вухо, і це було майже смішно. Одного разу татів бот спитав, як я почуваюся. Я відповіла: «Мені сьогодні сумно». Він відреагував радісним, енергійним «Чудово!»

Загалом цей досвід був, безсумнівно, дуже дивним. Спілкуючись із віртуальними версіями батьків, я вражено думала, що могла б натомість поговорити з реальними батьками. Одного разу чоловік переплутав мою пробну розмову з ботами зі справжнім телефонним дзвінком. Усвідомивши помилку, він закотив очі та стріпнув головою, ніби в мене геть поїхав дах.

Трохи раніше того ж року я отримала демку схожої технології від п’ятирічного стартапу StoryFile. Ця компанія обіцяє піти на крок далі. Вони записують відповіді не тільки на аудіо, а й на відео.

На кожну тему складають кілька сотень запитань, з яких обираєш необхідні. Потім записуєш, як людина відповідає на ці запитання. Це можна зробити за допомогою будь-якого пристрою з камерою та мікрофоном, хоча що краща якість запису, то кращий буде результат. Завантаживши файли, компанія перетворює їх на цифрову версію людини, яку ти вже можеш побачити та поговорити з нею. Така оцифрована версія може відповісти лише на ті запитання, на які її було запрограмовано. Дуже схоже на те, що роблять HereAfter, але з відео.

Гендиректор StoryFile Стівен Сміт продемонстрував технологію під час відеодзвінка, до якого приєдналася його матір. Вона померла того ж року, але ось вона, сидить у зручному кріслі у власній вітальні, й ми бачимо її на екрані під час дзвінка. Якийсь час я бачила лише її, бо Сміт поділився її зображенням зі свого екрану. Вона говорила тихо. В неї було тонке волосся та приязні очі. Вона давала життєві поради й здавалася мудрою.

Сміт розповів мені, що його мама «відвідала» власний похорон. «Наприкінці вона сказала: “Ну що ж, гадаю, я тут закінчила… бувайте!” – і всі розридались». Він також розповів, що сім’я та друзі позитивно сприйняли її появу в такій цифровій подобі. І що найголовніше (хоча з цим можна сперечатися), Сміта надзвичайно втішає те, що він встиг зафільмувати матір до того, як її не стало.

Продукт цієї відеотехнології виглядав відносно симпатично та професійно. Хоча результат, звісно, все одно здавався дещо моторошним, особливо вирази обличчя. Були моменти (як і з моїми батьками), коли мені доводилося нагадувати собі, що насправді її тут немає.

Обидві компанії – HereAfter та StoryFile – прагнуть не стільки надати вам можливість повноцінно спілкуватися з ботом щоразу на нові теми, скільки зберегти життєву історію людини. Це одне з найбільших обмежень багатьох сучасних пропозицій у «технології подолання горя»: вони надто узагальнені. Ці копії можуть мати голос вашої коханої людини, але вони нічого не знають про вас. З ними може заговорити будь-хто, і вони відповідатимуть тим же тоном. Та й самі відповіді на певне запитання завжди будуть однакові.

«Найбільшою проблемою [наявної] технології є ідея, що можна згенерувати одну-єдину універсальну особу, – каже Джастін Гарісон, засновник сервісу You, Only Virtual, який готується до запуску. – Однак сприйняття людини та досвід спілкування з нею для нас унікальні».

Розмовні моделі – бездумні імітації, які не розуміють, що кажуть. То чому ми робимо вигляд, наче вони експерти?

You, Only Virtual та кілька інших стартапів хочуть піти далі. Вони стверджують, що просте переповідання спогадів не здатне зафіксувати основоположну суть відносин між двома людьми. Гарісон хоче створити персоналізований бот, призначений виключно вам.

Перше втілення цього сервісу, який має стартувати на початку 2023 року, дозволить клієнту створити бота, завантаживши текстові повідомлення, електронні листи та голосові розмови. Гарісон сподівається, що надалі люди завантажуватимуть у нього додаткові дані в процесі. Компанія наразі працює над комунікаційною платформою, яку клієнти зможуть використати для спілкування й листування з коханими людьми, поки ті ще живі. Таким чином, всі дані вже будуть на платформі й підготовані до створення боту, коли людини не стане.

Саме це Гарісон зробив зі своєю матір’ю, Мелоді, хворою на рак у четвертій стадії. «Я створив бот вручну, використавши всі свої листування й розмови з нею за п’ять років. На експорт даних пішло 12 годин, тисячі й тисячі сторінок», – каже він про свій чатбот.

За словами Гарісона, його взаємодія з ботом значить для нього більше, ніж якби він просто переказував спогади. Бот Мелоді використовує фрази й вислови його матері та відповідає так, як би відповіла вона. Називає його «любчиком», використовує смайлики, якими користувалася вона, та пише з тими ж особливостями чи помилками. Він не зможе спитати аватар Мелоді про її життя, але це його не турбує. Для нього сенс у тому, щоб зафіксувати те, як саме спілкується людина. «Просте переповідання спогадів практично ніяк не стосується суті відносин», – пояснює він.

Аватари, з якими люди відчувають глибокий особистий зв’язок, здатні залишитися назавжди. У 2016 році підприємниця Євгенія Куйда створила перший бот такого типу – принаймні так усі вважають, – після смерті свого друга Романа. Для цього вона використала записи їхнього спілкування в месенджерах. (Пізніше вона заснувала стартап Replika, який створює віртуальних компаньйонів, але не з реальних людей.)

Їй здалося, що це дуже допомогло їй пережити горе. Вона зізнається, що й досі спілкується з ботом Романа, особливо в день його народження та річницю смерті.

Втім вона попереджає, що користувачам слід бути обережними. Не можна вважати, що ця технологія відтворює чи навіть «зберігає» людей. «Я хотіла повернути не його клон, а пам’ять про нього», – каже вона. Намір був «створити цифровий пам’ятник, де можна взаємодіяти з людиною, але не вдавати, ніби вона жива. Це місце, де можна послухати про них, згадати, якими вони були, та знову надихнутися ними».

Дехто вважає, що якщо почуєш голоси своїх коханих після їхньої смерті, це допомагає пережити горе. Люди доволі часто прослуховують голосові повідомлення, що лишилися від померлих, пояснює Ерін Томсон, клінічна психологиня, що спеціалізується на переживанні горя. Віртуальний аватар, з яким сяк-так можна поговорити, може стати цінним та здоровим способом зберегти зв’язок з кимось, кого ви любили та втратили.

Однак Томсон та інші теж повторюють попередження Куйди. З цією технологією можна надто загратися й надати їй надто великого значення. Людина в скорботі має пам’ятати, що ці боти фіксують лише крихітну часточку живої людини. Вони не мають власної свідомості та не замінять здорові й функціональні людські стосунки.

Будь-яке нагадування про померлих може спровокувати негативні процеси: «У гострій фазі скорботи ви можете втратити зв’язок із реальністю, не в силах змиритися із втратою».

«Ваших батьків насправді тут немає. Ви розмовляєте з ними, але це не зовсім вони», – каже Еріка Стоунстріт, доцент кафедри філософії коледжу Святого Бенедикта та Університету Сент-Джонс. Вона вивчає особистість та індивідуальність.

Особливо в перші тижні та місяці після смерті коханої людини нам важко прийняти таку втрату. Будь-яке нагадування про померлих може спровокувати нас. «У гострій фазі скорботи ви можете втратити зв’язок із реальністю, не в силах змиритися із втратою», – пояснює Томсон. Існує навіть ризик, що настільки сильне горе може перетинатися із психічним захворюванням або навіть викликати його. Особливо якщо цей стан постійно підживлювати й подовжувати, маючи перед очима нагадування про померлу людину.

Можна стверджувати, що сьогодні такий ризик доволі невисокий, бо технології досі мають серйозні вади. Хоча іноді я велася на цю ілюзію, але все одно чітко розуміла, що боти моїх батьків – не справжні люди. Втім, технології вдосконалюються. Тож може зрости й ризик, що люди надто прив’язуватимуться до цих фантомних особистостей.

Є й інші ризики. Для вас створюють цифрову копію іншої людини без її згоди та участі. Такий сервіс викликає деякі серйозні та складні етичні питання щодо згоди та захисту приватного життя. Звісно, дехто сперечався б, що дозвіл не настільки важливий, коли людини вже немає в живих. Але хіба потенційний цифровий «співрозмовник» не має права голосу?

А якщо така особа досі жива? Що завадить застосувати цю технологію для створення віртуальних копій живих людей без дозволу? Наприклад, колишнього чоловіка чи коханця. Компанії, які продають послуги з використанням інформації з листувань чи спілкування, усвідомлюють таку можливість. Вони запевняють, що видалятимуть персональні дані на першу вимогу власника. Однак вони не зобов’язані перевіряти, чи не використовується їхня технологія для створення клонів тих, хто ще живий чи не надав згоду. У нас досі нема закону, який заборонив би створення аватарів реальних людей. Отже, хай щастить, коли спробуєте пояснити це місцевому поліцейському відділку. Уявіть власні почуття, якби ви дізналися, що хтось десь створив вашу віртуальну версію й управляє нею.

Якщо цифрові копії стануть мейнстримом, виникне неминуча потреба у нових процесах та нормах щодо спадщини, яку ми залишаємо в інтернеті після себе. Краще обмежити можливості зловживання такими копіями до того, як вони підуть «в люди», а не після. Це якщо ми бодай щось засвоїли з історії технологічного розвитку.

Але чи це колись станеться? Слоган компанії You, Only Virtual каже «Ви не мусите прощатись». Втім, поки що не ясно, скільки людей хочуть жити в такому світі чи готові до нього. Оплакування тих, кого вже немає, для більшості є одним з небагатьох аспектів життя, які сучасні технології здебільшого не зачіпали. Поки що.

Якщо розглядати більш приземлені аспекти, багатьох відлякне вартість послуги. Хоча деякі з них мають безкоштовні версії, таке «задоволення» може коштувати сотні, якщо не тисячі доларів.

Найкращі безлімітні версії від компанії HereAfter дозволяють записати з суб’єктом скільки завгодно розмов, і це коштує усього 8,99 доларів на місяць. Вам може здатися, що це дешево – ті ж StoryFile за преміальний безлімітний пакет беруть разово 499 доларів. Однак якщо ви нашвидкуруч порахуєте витрати до кінця життя, 108 доларів на рік за послуги HereAfter можуть швидко зрости. Аналогічна ситуація з You, Only Virtual, де обіцяють ціни від $9,99 до $19,99 на місяць на момент запуску.

Створення аватара чи чатбота з реальної людини також вимагає часу та зусиль. І не в останню чергу – енергії та мотивації, щоб бодай почати. Це актуально і для користувача, і для суб’єкта, від якого вимагається активна участь та який може доживати останні дні.

В основному людям не подобається усвідомлювати, що вони помруть. Так каже Маріус Урсач (Marius Ursache), який заснував компанію Eternime у 2014 році. Вони хотіли створити щось на кшталт тамагочі, якого людина може навчити ще за життя й так зберегти свою цифрову версію. Ідея викликала неабиякий спалах інтересу в усьому світі, але мало хто фактично дійшов до практичного застосування. У 2018 році компанія розвалилася, бо не змогла набрати достатню кількість користувачів для своєї послуги.

«Це те, що можна відкласти до наступного тижня, чи місяця, чи року, – зауважує Урсач. – Люди вважають, що головний тут штучний інтелект. Але насправді все залежить від людської поведінки».

Куйда погоджується: «Люди надзвичайно бояться смерті. Вони не хочуть говорити про це чи торкатися цього. Коли починаєш порпатися у цьому, це сильно лякає. Люди б воліли вдати, що цього не існує».

Урсач спробував низькотехнологічний підхід на власних батьках. На свій день народження він вручив їм зошит і ручки та попросив записати їхні спогади та історії життя. Його матір написала дві сторінки. Тато ж сказав, що надто зайнятий. Врешті-решт, він спитав, чи можна записати деякі розмови з ними, але вони так і не знайшли часу, щоб це зробити.

«Мій тато помер минулого року, і записи я так і не зробив. Тепер почуваюся ідіотом», – каже він.

Особисто я неоднозначно ставлюся до власного експерименту. Я рада, що маю ці віртуальні аудіоверсії мами й тата, навіть попри їхню недосконалість. Вони надали мені можливість дізнатися про батьків щось нове. Мене втішає думка, що ці боти залишаться зі мною, коли батьків не стане. Я вже розмірковую, кого б іще я воліла «перевести в цифру» – чоловіка (який, мабуть, знову підкотить очі), сестру, можливо, навіть друзів.

З іншого боку, як і багато хто, я не хочу думати про те, що буде, коли помруть люди, яких я люблю. Це некомфортно, й чимало людей рефлекторно сахаються, коли я згадую про свій «ненормальний» проєкт. Втім, не можу не засмутитись, що я усвідомила й оцінила багатогранні та складні особистості моїх батьків лише після того, як якийсь незнайомець з іншого континенту провів із ними співбесіду через Zoom. Але я вважаю, що мені пощастило. У мене був шанс усвідомити й зафіксувати це. І я все ще маю дорогоцінну можливість проводити з ними більше часу й дізнаватися про них щось нове – особисто, без будь-яких технологій.

 

 

 

 

По теме:

Новости

Спецпроекты

Ваша жалоба отправлена модератору

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: