«Я старий дорослий лев, тепер я не боюся смерті»: історія айтівця, який став до лав ЗСУ

Роману 42 роки, більш ніж половину з них він працює в IT. Останніми роками перед повномасштабною війною він працював консультантом у темі project&people-менеджмент і, взагалі, збирався «вийти на IT-пенсію» і переїхати до США.

На початку 2022-го в ці плани втрутилась напруга, пов’язана з можливим вторгненням росії. Роман відтермінував переїзд – вважав, що їхати варто, лише коли в країні все добре. Після 24 лютого він «за фахом» добровольцем став до лав ЗСУ, де очолив IT-підрозділ однієї з бригад.

Редакція MC.today поговорила з Романом і розповідає, чому він відмовився переїжджати з України перед війною і чим робота в ЗСУ відрізняється від IT.

З енергетики до IT

Я закінчив фізматшколу в Рівненській області, потім майже випадково потрапив до Київського політеху – на факультет ядерної енергетики. Там я зустрів свою дружину, ми вдвох пішли в аспірантуру. Після закінчення університету я три роки пропрацював за розподілом, а потім пішов в IT, де працюю по сьогодні. Мене завжди захоплювала саме робота з людьми, усі технології та процеси були вторинними.

Роман

Ми з дружиною багато подорожували: відвідали багато країн і континентів, але в основному жили в Києві. 2010 року переїхали в Ірпінь. Ми маємо ВНП в декількох країнах, але ніколи не хотіли остаточно виїжджати з України.

На початку 2022 року я планував потроху завершувати кар’єру і підписався на проєкт, що мав бути останнім. У січні-березні мав вилетіти до США, отримав візу, але не поспішав через ситуацію у країні. Відверто кажучи, до останнього сподівався, що вони або не наважаться взагалі, або хоча б не в такому масштабі. Але наважились. 

Я вважаю, що під час війни, коли гинуть військові та цивільні, чоловіки призовного віку не повинні виїжджати. У цьому я повністю солідарний із президентом і державою, розумію, що це обмеження свободи, але приймаю його.

Від рядового до офіцера

Зранку 24 лютого ми з дружиною та дітьми були у відпустці в Буковелі. Я прокинувся від вибухів на Франківщині, подивився новини. Тут уже подзвонив брат, який виїхав з Києва з родиною. Я відразу зрозумів, що піду в армію, іншого варіанта просто не розглядав. Відвіз дружину з 10-річною донькою до найближчого кордону, прощалися як назавжди.

Далі пішов у Рахівський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Там нікого не було, лише два-три дідусі хотіли записатись у територіальну оборону. Черговий прийняв мене, записав рядовим, бо в мене не було із собою приписного – я закінчив військову кафедру.

Після вихідних прийшов у зазначений час з речами. Як пізніше виявилось, їх було навіть більше, ніж потрібно. У мене був зимовий спальник, каремат, посуд, «мильно-рильне» тощо, навіть сухий пайок. Наприкінці лютого було дуже холодно, тому так і пішов у лижній куртці. Був готовий іти в окопи, партизанити за потреби.

Їхали ми, 25 добровольців, «спринтером». Сиділи на підлозі на карематах. Ще під час дороги дружина знайшла в архівах і вислала стару копію приписного, яку я надіслав у військкомат. Тому доїхав до частини вже офіцером зв’язку.

Я отримав посаду командиру взводу за спеціальністю «радіорелейний зв’язок», простими словами – інтернет-зв’язок. Я за тиждень-два пройшов навчання, яке зазвичай триває три місяці, після цього мене направили на місце служби. Оскільки бойового досвіду в мене немає – не на першу лінію.

Чим військові айтівці відрізняються від цивільних

Мене призначили командиром взводу просто тому, що я був у ньому першим. Я пояснив керівництву, що можу зробити, і до мене стали посилати всіх мобілізованих айтівців. За тиждень набралося понад 30 людей. У такому складі працюємо і зараз.

На початку від IT в нас не було майже нічого – два старих комп’ютери та принтер. За місяць ми з допомогою волонтерів та українських компаній отримали все необхідне обладнання: покриття міжмережевого Wi-Fі, комп’ютери, сервери, ноутбуки. До речі, багато вітчизняних IT-компаній передавали нам вживану техніку.

Наш взвод, хоча і має відповідати саме за зв’язок, цим не обмежується. Фактично ми виконуємо всі IT-завдання бригади. Це власна ініціатива, жодних наказів не було. 

Робота підрозділу

Спочатку з допомогою волонтерів ми закривали всі нагальні проблеми – починаючи від радіостанцій і батарейок до них і закінчуючи радіоретрансляторами, тобто серверами. Усього цього не вистачало і продовжує не вистачати – обладнання часто пошкоджується, коли бомблять пункти управління.

Після цього ми займались налагодженням швидкого далекого зв’язку, паралельно робили якісь додаткові функції для армійських програм, які вже працюють. Наразі підтримуємо поточні проєкти, частина взводу виїхала на другу лінію фронту і забезпечує зв’язок там.

Загалом, айтівницька робота в армії майже така сама, як у цивільному житті. Трошки менше англійської, але морально-психологічна складова схожа, хіба що з деякою специфікою субординації.

На службі встигли створити ще й благодійний фонд

Ще на початку служби ми з дружиною, друзями та побратимами створили фонд, через який збираємо і приймаємо допомогу. Саме так моя частина отримала рації, ноутбуки, роутери тощо. Цей інфраструктурний проєкт уже майже виконаний, я дуже радий, що своїх грошей, волонтерських внесків від наших компаній і друзів на це вистачило.

Але зараз ми маємо дуже амбітну мету – зібрати кошти та купити цілу систему протидії розвідувальним і малим тактичним дронам. Річ у тому, що доросла ППО «бачить» лише літаки або великі та середні дрони по типу «Орлана». Але у ворога є безліч маленьких розвідувальних дронів, які просто немає сенсу і можливості збивати дорогими ракетами та розривати ППО. Також вони зазвичай малодоступні для стрілецької зброї.

Ці малі дрони небезпечні не тільки тим, що допомагають шукати позиції та коригують вогонь. Військові з обох сторін навчилися вішати на них міни і таким чином атакувати позиції.

Найкращий спосіб боротися з ними – глушилка, або EM Jammer. Це складно і дорого, але такі системи є. Цей ринок і технології ще на початку розвитку, але ми провели дослідження ринку та підібрали оптимальну модель з Польщі – вона коштує приблизно $250 тис. Наразі ми зібрали вже понад 700 тис. грн.

Приблизно так виглядає ця система

Ми хочемо, щоб фонд купив цю систему, передав нашій частині і вона пішла на штатне озброєння. Чому армія сама не купує такі системи? ЗСУ та МО роблять велику справу, волонтери – трошки меншу, але іноді не менш важливу: теплики, дрони, камери, планшети, дрони купляють здебільшого волонтери, тож їм і випадає нагода вкластись в антидрон-систему. Відразу скажу, я не чув, щоб такі вже були на озброєнні, тож це буде тест, досить дорогий, але тест.

Вкластися в проєкт можна за посиланням.

Загалом хочу сказати, що служба в армії виявилась значно кращою, ніж я очікував.

Мені до душі цитата з мультфільму «Король Лев», коли народилося левеня і його батько сказав: «Я старий дорослий лев, тепер я не боюся смерті». У мене є дорослий син, донька також вже досить доросла. Але залишилися зобов’язання іншого порядку. Тому на війні я планую бути до кінця – або до наказу або до перемоги.