Після 10 років на держслужбі вдалося повернутися до історичної спеціальності. Історія українки, що переїхала в Італію через вторгнення

Перші дні повномасштабного вторгнення застали держслужбовицю Катерину Шіцину в Києві. З вікна вона бачила вибухи у Бучі та Ірпені, але не хотіла виїжджати. До того ж лякала невідомість – як будувати життя в іншій країні? На допомогу неочікувано прийшов друг італієць, з яким вони не бачились 16 років.

Після 10 років на держслужбі вдалося повернутися до історичної спеціальності. Історія українки, що переїхала в Італію через вторгнення / 1 - Катерина Шіцина, 2 - Вид на храмовий комплекс Юпітера Анксур, фото надані героїнею

Завдяки його небайдужості Катерині з сестрою та племінником вдалося виїхати до Італії. Ба більше – тут вона знайшла застосування історичній освіті, яку не могла реалізувати протягом 10 років та стала науковим співробітником храмового комплексу в місті Террачина за 92 кілометри на південь від Риму.

Редакції MC.today Катерина Шіцина розповіла про незвичайну історію свого переїзду, про те, як вдалося знайти роботу мрії і яку роль тут відіграло знання англійської, чому обідня перерва італійців триває три години, а на банківську картку можна чекати два місяці та як це – жити в країні, де нікуди не поспішають.

Ви також можете поділитися своєю історією переїзду та адаптації за кордоном. Щоб розповісти про свій досвід, напишіть нам на адресу [email protected].

«Ми не бачились 16 років»: як історична освіта допомогла знайти прихисток в Італії

До повномасштабної війни я жила в Києві. Закінчила історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, захистила дисертацію на звання кандидата історичних наук. Але я не працювала в історичній сфері – не могла знайти роботу за фахом. Тож 10 років була держслужбовицею, зокрема, з початку 2022 року почала працювати в Міністерстві розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Коли почалося вторгнення, ми з сестрою постійно бачили вибухи – вікна наших будинків виходять на Бучу, Ірпінь, Гостомель. Ми розуміли, що, якщо там прорвуться – ми наступні.

Першим із закликом виїжджати мені написав знайомий італієць – реставратор Роберто Скалессе, з яким я потоваришувала під час університетської практики в Італії 16 років тому.

У 2008 році ми разом створювали 3D-модель храму другого століття до Р. Х.. Весь цей час підтримували зв’язок у Facebook, але це було на рівні поздоровлень зі святами, якийсь обмін історичними даними, не більше.

Так званий Малий храм (2 ст. до Р.Х.) комплексу, де у 2008 році Катерина проходила практику / Фото надано Катериною Шіциною

Він наполягав, щоб я приїхала в Італію. «Бомбив» мене повідомленнями, щоб ми виїжджали якнайшвидше. На другий тиждень вторгнення ми наважилися їхати в Ужгород, думали «на два тижні», як всі, ще не розглядали переїзд за кордон. Я вважала, що фінансово не потягну життя в іншій країні.

Розповіла Роберто, що ми з сестрою та племінником в Ужгороді, але навряд зможемо приїхати. Ми з сестрою не водимо машину, а її чоловік вже невиїзний. Але Роберто це так не залишив. Маючи свою сім’ю, дітей, роботу, а він – поважний реставратор, колись працював й над Колонадою Берніні в Ватикані – взяв машину і доїхав до Чопу, на кордон з Угорщиною, і ми зустрілися. Я його стільки років не бачила! Нашу зустріч навіть знімали репортери.

Мітинг на підтримку України у Римі. Військова на фото – Джулія Шіфф, італійка, пілот, доброволиця, яка служить у ЗСУ / Фото надано Катериною Шіциною

Він відвіз нас саме в те приморське місто – Террачина, де ми проходили практику у 2008, воно знаходиться за годину їзди від Риму. Там у Роберто є квартира для літнього відпочинку з сім’єю. Він дав нам ключі і сказав: «Живіть скільки потрібно». Після пережитого жаху це здавалось дивом.

«Якщо сподіватися лише на гуманітарну допомогу, вижити неможливо»

Перші три місяці ми отримували соціальну допомогу – 300 євро на дорослого і 150 на дитину. Іншої державної допомоги немає. Є волонтерські організації, такі як Caritas. Ми звертались до них по допомогу, бо приїхали майже без речей. Вони дають одяг та їжу. Зараз інколи дають картки для покупок в супермаркеті на певну суму, але дуже рідко – пару разів на рік. Якщо сподіватися лише на гуманітарну допомогу, вижити неможливо.

Місто Тараччина, Італія / Фото: Depositphotos

Мінімальна ціна на оренду – близько 350 євро на місяць в несезон плюс комунальні. Але це буде маленьке приміщення без меблів й у старому районі. Комунальні послуги дорогі й рахунок приходить не раз на місяць, а раз на два-три місяці за цей період. До комунальних послуг також додається податок на користування послугами компаній, що надають електроенергію, газ, воду, телебачення і становить приблизно 50-60% від загальної суми платежу Наприклад, у квитанції за електроенергію лише 60% суми припадає на спожиті кіловати, тоді як 15% треба сплатити за витрати на транспортування енергії та керування лічильником, 3% системні збори, 8% загальний податок, і ще 14% – абонентська плата за приватне користування телебаченням.

Левову частку витрат займає їжа. В середньому це 600-700 євро на місяць на двох людей. В порівнянні з 2022 роком продукти подорожчали майже вдвічі. Проте одяг, наприклад, завжди можна знайти по доступних цінах – тут багато розпродажів, щотижня проходять ярмарки з «барахолками».

Документи відправляють поштою й іноді вони можуть блукати по Італії в пошуках отримувача

Ми були першою хвилею біженців з України і тоді ще держустанови Італії не знали, що з нами робити, тож документи виготовляли доволі повільно. Перше, що потрібно було зробити для оформлення тимчасового захисту – піти до поліційного відділення.

Спочатку нам видали папери про надання захисту та присвоїли код на кшталт нашого ідентифікаційного. Приблизно за два місяці ми отримали пластикові картки, де вказані наші особисті дані, а також обласний район до якого ми прикріплені, у нас це провінція Латина. Тимчасовий захист діє рік, але оскільки повномасштабна війна в Україні триває, щороку його подовжують.

Також нам оформили медичне страхування. Медицина тут нагадує українську нову систему – спочатку звертаєшся до сімейного лікаря, щоб отримати направлення до іншого спеціаліста. Але є проблема – потрапити до нього дуже складно. Одного разу я звернулася з проблемою у квітні, а дату прийому у профільного фахівця мені призначили в червні. Якщо прийти у відділення швидкої допомоги, там чекає схожа ситуація – навіть, якщо в тебе зламана рука, спочатку доведеться просидіти у живій черзі, де може бути 30-40 людей.

Документ про медичну страховку – це теж пластикова картка і її надсилають звичайною поштою. Я, наприклад, її досі не отримала через те, що вона загубилась при відправленні. Картку мали покласти у поштову скриньку, а її в мене немає, тож її відправили назад, в іншу частину країни. Так вона і блукає по Італії.

Тут я стикнулась також з тим, що не всі місцеві банки співпрацюють з іноземцями. Я знайшла для себе вихід – банк Unicredit, він інтернаціональний і пішов на зустріч. Але навіть там не розуміли, як діяти. Для працівників відділення оформити персоналізовану картку громадянці іншої країни було чимось новим. Вони вводили мої дані в систему три чи чотири рази і вона їх не приймала, доки співробітники не розібралися, де потрібно ставити вірні галочки.

На отримання самої картки пішло два місяці, бо її теж відправляють поштою, а оскільки вона не потрапила в поштову скриньку, її відправили назад в офіційний офіс банку. Потім вона надійшла у відділення мого міста. Мені пощастило, що чоловік колеги там працює і я щотижня питала його, чи прийшла картка, щоб не пропустити.

В Україні все набагато швидше. Колись мені потрібно було для відрядження оформити картку з іноземною валютою. Я зробила її за обідню перерву.

Але є простіший спосіб – звернутися у відділення державної пошти. Там видають неперсоналізовані картки для отримання зарплати, на це піде день-два. Проте там теж можна стикнутися з нерозумінням ситуації. Коли ми відкривали на пошті банківський рахунок для сестри, працівники вимагали від нас завірене в міністерстві підтвердження статусу тимчасового захисту. Щоб довести, що це не потрібно, ми почитали закони, показали їм вимоги на сайті міністерства і тільки після цього вони згодилися відкрити рахунок.

Як вдалось повернутися до історичної спеціальності після 10 років на держслужбі

Вже у квітні 2022 року я почала працювати. З пошуком роботи також допоміг Роберто. Він познайомив мене з доктором наук Франческо Ді Маріо – керівником Управління археології, образотворчого мистецтва та ландшафту провінцій Фрозіноне і Латина Міністерства культури. Там якраз шукали наукового співробітника та екскурсовода у храмовий комплекс Юпітер Анксур, що знаходиться в моєму місті. Але була проблема – я володіла італійською тільки на базовому рівні. Проте Роберто вдалось запевнити керівника, що я підтягну мову і варто дати мені кредит довіри.

Я вхопилася за цей шанс, адже я античник – це стародавній Рим, латина, старогрецька, італійська мова.

Все моє життя було пов’язано з цією країною. Я розуміла, що роблю важливі речі на держслужбі в Україні, але нереалізованість знань з історії завжди мене сковувала.

Саме знайомство з доктором Ді Маріо – це цікава історія. Роберто мав поїхати зі мною, щоб підтримати, але напередодні зустрічі захворів на ковід. Йти одній мені було лячно, адже це високопосадовець, робота моєї мрії, реалізація напрацювань по дисертації… Тут не те що італійську, а й українську мову віднімає. Але я розуміла: або зараз, або ніколи і поїхала на зустріч сама.

Римський театр Террачини (кінець першого ст. до Р.Х,), відреставрований у 2020-2023 рр. командою Роберто Скалессе за проєктом Міністерства і кураторством Франческо Ді Маріо / Фото надано Катериною Шіциною

По дорозі до храму – там потрібно підійматися автівкою близько п’яти хвилин – я на одному диханні видала всі свої наукові інтереси. Доктор Ді Маріо вислухав і… нічого не сказав. Але після того, як ми оглянули комплекс, мені сказали, що радо візьмуть мене на роботу.

Також у працевлаштуванні мені допомогло знання англійської. Тут небагато людей нею володіють, тож італійці хапаються за тих, хто може вільно спілкуватися. Зараз я проводжу екскурсії також й італійською. В мене була база ще з університету, але вже дуже забута. Тож підтягувала мову книгами, фільмами, музикою і спілкуванням з носіями.

Сьогодні мені довіряють спілкування з міжнародними делегаціями. Нещодавно приїжджала інспекція ЮНЕСКО – вони інспектують весь кілометраж однієї з найстародавніших римських доріг – Аппієвої дороги (Via Appia) IV століття до Р. Х., що номінується на статус спадщини ЮНЕСКО. Мені довірили ознайомити членів делегації з маршрутом дороги в місті та іншими історичними об’єктами. В той момент я подумала, що українці здатні на все, лишень потрібно дати нам шанс і ми його виправдаємо.

Тригодинна сієста та пізні вечері: про ритм життя італійців

В Італії складно щось передбачити. Можливо, через держслужбу я звикла, що люди або кажуть: «Ні, я не зможу», або: «Так, зроблю». Тут все інакше. Коли мені на роботі кажуть про якісь плани, я готуюсь їх одразу втілювати, а потім виявляється, що ніхто не квапиться їх реалізовувати.

І навпаки – коли вже ні на що не чекаєш, тобі раптом телефонують і кажуть: «А почнімо робити те, що запланували рік тому». Я, мабуть, ніколи не звикну до цих гойдалок.

Є стереотип, що італійці ніколи не поспішають. Це дійсно так, але, коли потрібно щось зробити «на вчора», вони дуже організовані. Українці діють швидше. Можливо так склалось, бо ми молода держава, яка має долати більше викликів, в італійців спокійне захищене життя.

Катерина Шіцина / Фото надано героїнею

Свій внесок у їхній ритм робить і спека – вона вимагає довгих перерв. Робочий день починається о дев’ятій ранку, а о першій годині вже сієста, яка триває до четвертої. На цей час майже все зачиняється, крім великих супермаркетів. Працівники роз’їжджаються по домах або сидять в ресторанах, якщо вони відчинені. А це не дуже поширене явище в обід – більшість закладів відкривається тільки на вечерю, а вона тут починається о восьмій. У нас прийнято «не їсти після шостої», а тут рано вечеряти ледь не моветон.

В закладах часто збираються сім’ями і це може бути одразу декілька поколінь. Родинні зв’язки тут дуже цінуються. А діти – це маленькі королі та королеви, їх обожнюють та балують. Ми відчули це на собі – тільки-но люди дізнавалися, що ми з України, мого племінника одразу обіймали, чимось пригощали або давали пару євро.

Італійці співчувають українцям. Ми росли на міфах, що тут була сильна комуністична партія і економічні зв’язки з росією, що Італія проросійська країна. Так, тут є відсоток людей, який не любить українців, бо їм не комфортно, що ціни ростуть. Але переважна більшість нас дуже підтримує.