«Я всьому вчусь наново»: як відновлюється після трьох важких поранень штурмовик «Сід»

«Все буде добре, це точно», – каже Остап втомленим, але впевненим голосом. Він боєць 12 бригади спеціального призначення «Азов» НГУ. Піхотинець, який у серпні 2023 року отримав три кульових поранення неподалік Кремінної, і зараз проходить реабілітацію в центрі «Модричі», відновлюючи рухливість ушкоджених кінцівок. Він прагнув потрапити на фронт від початку повномасштабного вторгнення, але через вік – 24 роки, йому відмовляли. Остап не міг бездіяльно чекати. Півтора року допомагав війську, аж допоки його заявку не прийняли в «Азові».

«Я всьому вчусь наново»: як відновлюється після трьох важких поранень штурмовик «Сід»

Редакції MC.today Остап із позивним «Сід» розповів, яким було його життя до 24 лютого 2022 року, чому навчання на курсі молодого бійця зробило з нього нову людину, як проходив штурм на відстані 20 м від ворога та чи змінив би він своє рішення піти в армію, якби знав, якими важкими будуть наслідки поранення.

Зараз Остап «Сід» знаходиться під опікою Патронатної служби «Янголи Азову» та відновлюється у Медичному реабілітаційному центрі «Модричі». Він має діагноз параліч цілої правої частини тіла. Остап наполегливо працює з реабілітологами та мріє продовжувати допомагати побратимам боронити нашу землю.

Наразі «Янголам Азову» потрібно зібрати на лікування Остапа 100 тис. грн. Ваш донат допоможе бійцю швидше встати на ноги. Не залишайтесь байдужими до тих, хто захищає нас ціною життя та здоров’я.

Також ви можете задонатити за номером: 5375 4112 1204 6077

«Мене зламали та зібрали наново»

Я працював у Львові в магазині «Ябко», де продають техніку Apple. Жив звичайним життям: дім, робота, дім. Там на мене чекала наречена та рідні. Батько працював за кордоном і, коли почалося вторгнення, одразу ж приїхав і пішов у військкомат.

Ми з друзями допомагали війську чим могли. Але я хотів робити більше – пішов у військкомат, а там мене не взяли. Мовляв, тільки з 27 років, а мені 24. Я звернувся до батька – чи можна потрапити до його бригади, а він каже: «Не можна, в сім’ї має воювати тільки хтось один». Мабуть, намагався мене вберегти.

Я повернувся на роботу в магазин, але думка про армію не полишала. Побачив, що «Азов» набирає людей, подзвонив і сказав, що готовий. Відніс документи до рекрутингового центру у Львові, мене прийняли. Тільки після цього я оголосив про рішення рідним: за місяць виїжджаю на курс молодого бійця.

Остап «Сід»

Коли напередодні я дивився відео, як проходить Базовий курс бойової підготовки, не вірив, що зможу так само. По статурі я худорлявий, тож були сумніви – чи пройду я до кінця. Але одразу ж як почалися заняття, нам сказали: «Кожна людина може все. Немає слів “не можу”».

Півтора місяця на курсі було дуже важко. Мені пояснили, що у фізичних можливостей є «стеля», яку треба зламати. І ми її ламали: після тренувань в мене боліло все тіло, я порвав зв’язки, але не здавався і продовжував бігати. Мене випробовували, казали: «Це не твоє, ти, мабуть, хочеш додому». Але я хотів тільки вперед, я готовий був померти за побратимів. Щось зламалось у мені, щось, що мене обмежувало. Я відчув, що сильніший, ніж думав, відкрив в собі нову людину, яка здатна на все.

Другий штурм – контакт з ворогом 20 метрів

Перед тим, як нас мали відправити на фронт, я планував одружитися. Але допомога нашої роти знадобилася раніше – 5 серпня 2023 року вже потрібно було бути на позиціях. На мене чекав перший штурм. Військові попереджали, що буде страшно. Але мені було… цікаво. Ми йшли по лісу, без ліхтарів, в повній темряві, не знаючи в яку хвилину прилетить.

Остап «Сід»

Прильот поруч – лягаю. Але все одно цікаво – голова до землі, а одним оком піддивляюсь що там, як. Тоді нам вдалося досягти цілі, але було дуже важко. На першому штурмі я був на забезпеченні, а от на другому контакт з ворогом був 20 метрів.

Ми отримали завдання вирівняти лінію зіткнення і відправилися у Серебрянський ліс, неподалік Кремінної на Луганщині. Виконали роботу. Перечекали, чи можна йти далі, рушили й одразу я відчув, що мені влучило в коліно.

Я крикнув побратимам, що я «трьохсотий», почав накладати турнікет та за кілька секунд отримав кульове поранення в плече. Адреналін зашкалював – я зміг підвестися і почав бігти до побратимів, проте не добіг.

Тоді я ще навіть не зрозумів, що отримав поранення також у голову. Я вже не міг йти. Ми вийшли на завдання о шостій ранку, а о восьмій я вже отримав поранення.

В нашій групі були всі «трьохсоті». За мною прийшли хлопці й намагались дотягнути до евакаСпецтранспорт для евакуації поранених з лінії фронту до стабілізаційних пунктів або медичних закладів, але всі були знесилені. Якби вони продовжували мене нести, не дійшов би ніхто.

В очікуванні еваку: вісім годин під палючим сонцем

Побратими поклали мене під дерево чекати на допомогу. Початок серпня – спека посилювалась, я не міг встати, бо не відчував ногу, руку і пів голови. Став намагатися зняти з себе броню, РПСРемінно-плечова система, пізніше зняв турнікети з руки та ноги. Я довго чекав на евак і, якби не зробив цього, кінцівок, можливо, вже не було б. Більше я не міг навіть поворухнутися – не було сил взагалі.

Вісім годин я просто лежав. Ставало все спекотніше, мене буквально поїдали мухи. В кишені був телефон, я хотів подзвонити комусь, сказати, в якому я стані й що я не знаю, що буде зі мною далі. Але я не міг ні говорити, ні навіть підняти руку – настільки знесилений був пораненнями.

Думки були тільки про одне: аби мене скоріше забрали. Або, щоб це просто… закінчилося.

Важко осягнути через які випробування проходять наші захисники та захисниці. Остап боронив наш спокій і тепер потребує нашої підтримки. «Янголи Азову» вже підставили йому міцне крило, але їм потрібна наша участь, щоб допомогти Остапу відновитися.

Ціль збору: 100 тис. грн

Також ви можете задонатити за номером: 5375 4112 1204 6077

Я не хотів потрапити в полон, бо чув, що вдалині хтось ходить, та не міг зрозуміти, чи це наші, чи ворог. Близько першої години дня за мною приїхав евак. З того моменту я пам’ятаю лише одне – страшенно хотілося пити, але через поранення не можна було. Тільки трохи змочили губи. Потім я заснув, а прокинувся вже в іншій машині. Далі – лікарня у Слов’янську, у Дніпрі, потім операція і за день я вже побачив тата.

Поглянув на нього й одразу заснув – на більше не було сил. За день приїхала мама, наречена та майбутній тесть. І нарешті з’явилися сили посміхнутися.

Вони мене спитали: «Як ти?». Я кажу, от, мовляв, «кулька» попала в коліно. Бо я не знав, що в голову теж. Довго не відчував. Але настрій був одразу хороший.

Згодом зі мною зв’язалася Патронатна служба «Азову». Видали телефон для зв’язку та допомогли перебратися у військовий госпіталь у Львові. Там приблизно за три тижні я вже почав потрошку вставати на ноги. На фронті я встиг пробути з 5 по 28 серпня.

«Я досі воюю»: як проходить реабілітація

З лікарні мене вже виписали й зараз я відновлююся у реабілітаційному центрі «Модричі», під Львовом. Сюди мене направила Патронатна служба «Азову», бо в лікарні було мало процедур, що допомагали б відновлювати рухливість кінцівок. Тут в мене весь день розписаний від ранку до вечора: заняття з ерготерапевтом, ванни, басейн тощо.

Я всьому вчусь наново – ходити, управляти рукою.

Але коліно, де було кульове поранення, досі болить. Операцію поки робити не можна, бо після неї, я місяць лежатиму. А на цю ногу я й зараз ще не можу встати нормально і боюсь, що за місяць забуду те, чому навчився за час в «Модричах». Сили в кінцівках потроху з’являються, але пальці на руці поки працюють слабо.

Реабілітація – це складний процес не тільки фізично, але й морально. Адже ти бачиш, як всі ходять, рухаються без жодних зусиль, а ти не можеш. Іноді це приводить мене в розпач, але з іншого боку – мотивує працювати ще наполегливіше. Я придумав спосіб збадьорювати себе кожного ранку: щоразу, коли йду вмиватися, вмикаю музику на 10-15 хвилин, рухаюсь, навіть танцюю. І це як батарейка на весь день.

Мене дуже підтримує родина і моя наречена завжди поруч. Іноді буває, що я не можу сам вдягнути куртку чи взуття, хочеться попросити в неї допомоги. Але реабілітологи навпаки кажуть – вчись все робити сам. Я вчусь і це приносить результати.

Розумію, що вже не піду на штурми. Але по відчуттях – я продовжую воювати. Поки є ворог, треба працювати, щоб його не було.

Остап проходить відновлення в «Модричах»

Мені казали: не згадуй штурм, війну, щоб було легше. Щоб жити цивільне життя. А я навпаки – не можу. Кожен день зі своїми хлопцями тримаю зв’язок, питаю, що їм треба. Щоб вони не забули про мене. І вони не забувають.

Згадую, як ротний на початку КМБ сказав нам для чого ми прийшли: відвоювати нашу територію та забрати наших хлопців з полону. В мене була історія, коли я пішов гуляти, на мені була військова куртка, й просто на вулиці підійшла незнайома жінка і каже: «Може ти знаєш щось про полонених? Мій син в полоні». Вона була у розпачі. Нам треба забрати наших хлопців. Моя ціль – відновитися і йти далі, забирати. Все наше.

Якби мене запитали, чи я готовий ще раз піти у штурмовики, однозначно – так. Я хочу відновитися і йти далі – боронити нашу землю, свою сім’ю. Все буде добре. Я в це вірю. Ще трошки й буду бігати.

Патронатна служба «Янголи Азову» створена для того, щоб опікуватись пораненими, звільненими з полону та полеглими бійцями з азовських підрозділів: 12-ої бригади спеціального призначення «Азов» НГУ та 3-тьої окремої штурмової бригади ЗСУ. Служба також займається питанням реабілітації воїнів та підтримкою сімей захисників України.

Служба створена у 2014 році як частина батальйону (пізніше полку та бригади) «Азов». У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення ворога, Патронатна служба почала займатись також бійцями підрозділів, створених ветеранами «Азову», які згодом об’єднались у 3-тю окрему штурмову бригаду.

Протягом років існування «Янголи Азову» допомагають пораненим з лікуванням, реабілітацією, протезуванням, оформленням документів та займаються питаннями ідентифікації та гідного поховання полеглих Героїв. Крім того, служба організовує реабілітацію для звільнених з полону бійців. Опікуються родинам поранених, полонених та полеглих бійців.