Від «хамського та русифікованого» до українського «міста комфортних людей». Як змінився Київ за останні роки

Олена Шкарпова

– Ну блііін…. – каже моя подруга, коли їй приносять шоколадний десерт, який полили шоколадним соусом.

– Давай попросимо поміняти?

Від «хамського та русифікованого» до українського «міста комфортних людей». Як змінився Київ за останні роки

– Та оце людей напружувати. Не біда, – каже вона і зішкрібає шоколадний соус зі свого брауні, який тепер подвійно солодкий, як буває вдвічі п’янкий подвійний віскі.

Вона говорить як шляхетна львівсько-австрійська пані, тому оце «ну бліііін» ще більше передає її біль від зіпсованого десерту.

– Я ніколи не любила Київ, – каже вона. – Найчастіше я бувала тут в середині 2000х, і це було хамське, зверхнє русифіковане місто, яке неясно чому було столицею України. Столиця то – окей, але України? У цій столиці на тебе дивилися як на дикуна, якщо ти просив меню українською. «Вот на нормальном языке, какого ещё меню вам не хватает?».

А я згадую свій Київ середини 2000х і розумію, що мене тоді точно не бентежило застосування української мови, бо я її просто не знала, але хамство на кожному кроці – так.

Від «хамського та русифікованого» до українського «міста комфортних людей». Як змінився Київ за останні роки

Це лише згодом я зрозуміла, що часто це – не хамство, а надто вузькі особисті кордони між людьми і тому вони часто перетинають чужі кордони. В Латвії, де 2 млн населення, особисті кордони набагато ширші, набагато.

– Але саме минулого року я зрозуміла, як сильно для мене важливий Київ. Наскільки боляче було б його втратити. Я справді зрозуміла, що люблю його і поважаю, як столицю. Тим більше, що він дуже змінився, – продовжує подруга.

Це правда. З 22 років я зростала разом з Києвом і бачила, як він зростає теж, як він трансформується і яким комфортним містом він стає. В першу чергу містом комфортних людей.

Так, в ньому досі є дивні люди, що купують будинки за мільйони доларів, не маючи на те відповідного доходу. Але моя власна бульбашка не пропускає таких, і в ній жити максимально комфортно.

І я вже й сама так легко перетинаю чужі кордони, що люди час від часу мене зупиняють: «Ей, Лєна, куди преш?». А я не відчуваю кордонів, розумієте?

Це місто справді стало дуже українським. Хоча воно досі вчить українську мову, традиції, копирсається у своїх коріннях і, знаходячи там селян, священників, промисловців, багатіїв з усіх куточків України, – паралельно плаче над всіма репресованими, закатованими та померлими від голоду.

Воно досі розмовляє ламаною українською. Коли пацієнт приходить до лікаря, то говорить українською, тому що весь день на роботі нею говорив і вже складно перемикнутися. Лікар відповідає українською, тому що пацієнт же україномовний.

А потім вони разом плутають «кишківник» і «кишечник», «шлунок» і «желудок» і говорять самі вже не знають, якою мовою, але головне – одне одного розуміють і прощаються «до побачення».

Я теж полюбила Київ. Десь років дев’ять тому. Міцно. Пам’ятаю, що люди тоді вийшли на вулицю, багатьох за це вбили. 

Люди прожили на вулиці кілька місяців, чергувалися, поки не добилися свого. А один з них був вірменин, на ім’я Сергій. Як тебе не любити за це, Києве мій?

Джерело: Facebook Олени Шкарпової.