Поки ми мріємо жити краще, в Данії будують екопоселення за державні гроші. Що ми можемо змінити

У Данії 26 екопоселень і 1200 комун. Вони довго дискутують, яка між ними різниця, але для нас вони, мабуть, усі еко, до якого ще йти років двадцять.

Данські комуни вважаються одними з найуспішніших і найстійкіших моделей з побудови сталих спільнот у світі. Тому їх досвід варто вивчати. Ми об’їхали їх добрий десяток і, звичайно, всюди знайшли свої плюси і мінуси.

Колись Даяна Крістіан оцінювала, що виживають тільки до 10% екопоселень. Таке життя, виживають не всі. Проте данські комуни мали всі 25%. Причин чимало, але, мабуть, ключова – це традиції і ментальність.

Не скажу, що данці дуже комунікабельні, але в них безліч клубів по інтересах, у які вони регулярно об’єднуються. А якщо вже вибрали комуну, то будуть іти до кінця, одна Християнія чого варта. 48 років боротьби в центрі Копенгагена.

«Я сиділа у квартирі сама з маленькою дитиною і шукала можливість жити в колі людей», – так починалась історія однієї із засновниць потужного екопоселення Munskogaard. У нас, мабуть, просто поїхала би до мами. А тут підірвати два десятки сімей, підписати контракти із забудовником, взяти кредити і після того успішно жити 20 з гаком років у поселенні.

Створення екопоселень і комун стало можливим з кількох причин:

Доступні кредити, відсотки і стабільна економіка

Хоча кризу 2008 року вони згадують як страшний сон.

Соціальні і грантові програми

Можна отримати грант на реставрацію/будівництво спільного простору чи обладнання для їдальні за умови, що там не буде ресторану чи бізнесу, а буде навчальний простір. У нас це складно, гранти дають лише на методички, і це, звичайно, проблема довіри і грантожерства.

Я особисто не побачив в Данії якогось бізнесу. Люди релаксують на яхтах чи живуть на соцпрограмах. Промзони перетворені на культурні мистецькі центри, де тусять різного роду митці та хіпі. Молодь прагне в більш багату Швецію чи в Штати.

З екопоселень більшість їздить працювати в Копенгаген. Тут не прагнуть до якогось самозабезпечення всередині спільноти. Хоча розмов про це чимало. Але більшість екопоселень розміщені за 40 хвилин від столиці чи 5–10 км від міста. Зручність перш за все.

У нас якщо поселення подалі від міст і цивілізації, то немає доріг і інфраструктури, і це проблема для розвитку. Тут переважно живуть за містом хуторами рівномірно по всій площі Данії. Міста маленькі та спокійні, населення – 50–100 тисяч. Хюґе, одним словом. Лише Копенгаген трохи активніший, хоча зараз без туристів теж штиль.

Екопоселення в Данії старші за наші, тут багато комфорту: побутова техніка, цехи, майстерні, наповнені обладнанням, хостели з бойлерами, автомобілі, велосипеди, спільні простори, облаштовані для семінарів, фестивальні простори, дитячі класи і так далі. Нам до такого наповнення ще треба йти.

Освіта дітей

У Данії я познайомився з вільними школами – це школи для людей різного віку. Вони існують давно і повсюди. Є школи для вчителів, які потім самі йдуть відкривати нові школи.

Ніхто не женеться за академічною освітою: ні логарифмам та інфузоріям, більше уваги творчості та соціальним навичкам.

Так у Данії розв’язано питання освіти в хуторах, комунах і поселеннях. Є звичайні школи в містах, туди теж возять дітей.

Їздити тут найкраще велосипедами: заторів нема, чисте повітря. Хоча в екопоселеннях живе достатньо людей, щоб мати власну школу і закривати всі соціальні потреби. І це те, чого бракує в нас, базова нестача людей для спілкування приводить до кризи, і багато сімей зрештою їде зимувати в міста.

Вважається, що 45 осіб достатньо для цього. Хоча є поселення, де живе і більше, до 200 людей. Тоді вони мають окремі спільні будинки, у Muskgaard їх цілих три.

Спільні будинки

Їхню роль важко переоцінити, тут проходить усе спільне життя, б’ється серце спільноти. Тут облаштована їдальня і регулярно проходять спільні обіди. Є столи на вулиці, де теж традиційно їдять, навіть у холодну пору. Їжа об’єднує, спільні розмови після їди, а далі спільні ідеї, спільні справи. Є кімнати для волонтерів – це не дає простору пустувати та забезпечує постійний приплив свіжої енергії.

Для порівняння: переважна більшість наших екопоселень поки немає спільного простору, і це, звичайно, значно сповільнює розвиток. Немає культури щоденних живих зустрічей. Індивідуальні домогосподарства.

Ні, данці насправді нічим не ліпші. Багато розмов і мало справ, кажуть вони. Але щось тримає їх купи. Раз на місяць загальні збори, раз на рік загальнонаціональні збори – і так уже понад 20 років.

Волонтерство

Тут воно міжнародне, що теж чудово для розвитку дітей у поселеннях. Діти знають кілька мов. Волонтери завжди рухають і роботу, і культуру. Не дають закисати в рутині. Те, чого у нас теж поки бракує.

Споживацтво

Кожне поселення має склад непотрібних речей. Такі склади є і в наших поселенців. Тут безліч різної морально застарілої техніки, обладнання, одягу і так далі. Частина того добра йде потім в Гану і Кенію, колишні данські колонії, а тепер країни-побратими.

Взагалі, Данія – країна споживацтва, з якої щороку вивозять безліч речей. Вони стоять прямо на вулиці, і наші бусиками везуть те добро до нас.

Та ми тепер нічим не ліпші, і екопоселення лише віддзеркалює стан справ. Різниця лиш у тому, що наші поселенці бідніші і не можуть поки дозволити такого масштабу. Не навчились поки будувати економіку на соціальних і грантових програмах, але це питання часу. Тим паче що програм тих вистачить ще років на двісті.

Фінанси

У Данії, як у всьому розвинутому світі, ніхто не будує екопоселення за власні кошти, для цього береться кредит. І це нормально, коли відсоткова ставка 2–3% річних. Далі просто їздять на роботу і віддають той кредит.

Християнія має власні кафе, заробляє на туристах і грошах від небайдужих меценатів. Річний бюджет – €8 млн, і вони вже не знають, на що його витрачати. Але вони йшли до цього 48 років! Нескінченні мітинги і протистояння! Таке непросто повторити.

Решта поселень в основному заробляють на фестивалях і різних масових заходах. Проте з карантином це зараз складно. Тому справи в них не дуже.

Як на мене, екопоселення взагалі – це не про економіку, це про дослідження, соціальні експерименти й альтернативу. Хоча у нас багато хто говорить про автономність, різні заробітки, кооперацію і так далі. Але такі моделі треба закладати до заїзду.

Наприклад, Свенхольм – трудова ферма-комуна, спеціалізується на вирощуванні і продажах органічних продуктів. Але, коли я спитав, як з дохідністю, сказали: не дуже.

Тому я особисто до автономності та самозабезпечення в екопоселеннях ставлюсь досить скептично, лише у зв’язку з містами. Бо екопоселення, як на мене, – це суть міст, їхня прогресивна соціальна і культурна частина.

Соціократія

Не всі дотримуються якихось особливих соціократичних методів (чи драгондрімінг, чи ненасильницьке, чи пермакультура). Точніше, ув кожній спільноті свої методи.

«Цього року ми нарешті позбулись диктатури у Християнії», – ось така новина з комуни, про яку пишуть книги. Думаю, секрет спільнот не в методах управління, люди завжди якось домовляються. І не в матеріальному добробуті, бо частина реально ходить, як бомжі, у повній відмові від споживацтва, а інша – в офіси на роботу.

Секрет у спільноті, за яку кожен тримається незалежно від роздутості власного его. Таким чином формуються стійкі бульбашки, які тримаються одна за одну невидимим клеєм взаємної довіри.

Громадянське суспільство

Екопоселення й альтернативні мікроспільноти, комуни, відкриті простори – це все фундамент для побудови незалежного громадянського суспільства, основи прав і свобод простих громадян. Така моя думка.

Якщо ви відкриєте мапу екопоселень світу, можна помітити одну закономірність. Їх більше там, де свобода, і менше там, де тотальна диктатура.

Такі простори формують осередки вільнодумців, які здатні вийти на протести та відстоювати права. Я думаю, у нас потужний дисидентський рух з’явився завдяки діаспорі, недосяжній тим диктаторам і силам, які так чи інакше намагались тут керувати. Тобто ці вільні простори були, але за межами країни.

Я розумію, зараз вибори важливі, і всі рефлексують, що до влади знову прийшли не ті. Дивлюсь на нові прогресивні партії та бачу, як їм важко щось змінити, набрати електорат у короткі терміни без медіа, фінансів, інших необхідних ресурсів.

Бачу, як важко активістам лобіювати закони, зібрати голоси для петицій і так далі. Тому що немає достатньої бази соціальної підтримки.

Екопоселення як мікроспільноти могли б стати такою базою, місцями сили для активістів, мережею просторів з великим соціальним потенціалом.

Міста не дають, а витягують наші сили. Своїм шаленим темпом, недосипанням, довготривалими стресами. Звичайно, є різні ретріт-центри з їхніми йогою та медитаціями, але саме повноцінні екопоселення з їхніми постійними жителями мають ту потужну силу, яка створює рух у мегаполісах.

Ті потужні зміни, які роблять міста придатними для життя людей, країни – демократичними, а планету – затишною. Бо на з’їздах екопоселень я постійно чую ці розмови про мир, про гармонію, про довіру та відкритість, про любов, про пізнання природи й життя без догм і кордонів.

У нас теж до приходу більшовиків були такі альтернативні мікроспільноти: братства, комуни, кооперації. І досить успішні. Сподіваюсь, ми зможемо відродити цю культуру у більш новому, сучасному форматі і тісній взаємодії з такими ж міжнародними спільнотами.

Джерело: Facebook-сторінка Максима Залевського