«Гаман» допомагає японцям працювати по 14 годин на добу. Чому не варто цього прагнути

Відома чеснота японців – стоїчне терпіння, вміння емоційно не реагувати на важкі чи трагічні події, зберігати спокій та ні на що не нарікати. Це зветься «гаман». Цей термін перекладають, як «переживати нестерпне з терпінням та гідністю». І хоча він часто зустрічається у статтях на кшталт «Чому ми можемо повчитися у японців», у цієї риси є темна сторона.

«Гаман» допомагає японцям працювати по 14 годин на добу. Чому не варто цього прагнути / Фото: Depositphotos, Pexels

Про неї у своїй колонці на Medium розповів користувач з ніком Alvin T. –сингапурець, що живе та працює в Японії. Він пізнав «гаман» на посаді маркетолога у великій компанії. І пізнав не з найкращої сторони. Редакція MC.today переказує головне з його міркувань.

«Гаман» – нібито японська культурна ідея, яка пропагує стоїцизм, наполегливість і переживання труднощів без нарікань, в останні роки, як і «ікігай», вона була упакована і продається на Заході як філософія, що змінить ваше життя. Щодо мене, то я дізнався про гаман олдскульним шляхом – через «школу важких випробувань».

Я приїхав до Токіо восени 2016 року, відряджений до штаб-квартири з сінгапурської філії японської компанії, в якій я працював. Моя мрія про переїзд до Японії нарешті здійснилася. Я знав, що адаптація до Японії буде нелегкою. Але я не знав, яку високу ціну мені доведеться заплатити.

Життя в Японії стало для мене цілим уроком гаману, але я не впевнений, що це змінило моє життя на краще.

Я вчився витримувати нескінченну понаднормову роботу

Був вечір буднього дня, 23:30. Осіннє небо вже давно потемніло, і світло в офісі автоматично вимкнулося. Ми сиділи за комп’ютерами, невтомно стукаючи по клавіатурі, намагаючись підрахувати наші цифри на клятому аркуші Excel.

Завтра у нас була щомісячна нарада відділу, і всі продакт-менеджери повинні були представити результати продажів брендів, якими кожен з нас керував. Це було абсолютно буденно. Понаднормова робота вважається нормальною в Японії.

Я знав про все це ще до приїзду в Токіо. Це країна, відома своєю надмірною перевтомою. Настільки, що термін «смерть від перевтоми» – «кароші» – навіть увійшов до англійської мови.

Але я був наївним. Не може ж бути все так погано, правда ж? І з об’єктивної точки зору, ситуація з перевтомою в Токіо покращувалася. Після самогубства молодої жінки в провідному рекламному агентстві Японії у 2015 році, компанії, схоже, вперше відкрили для себе способи розв’язання проблеми понаднормової роботи та впровадження належних корпоративних політик.

У країні навіть запустили таку смішну річ, як «Преміальна п’ятниця» – національну кампанію, яка закликає компанії відпускати співробітників додому після 15:00 в останню п’ятницю кожного місяця, щоб вони могли піти на шопінг, випити або на довгі вихідні (за рік ми швидко забули про цей термін).

Судячи з усього, моя компанія була налаштована серйозно. Щоб змусити працівників йти додому, світло було запрограмоване на автоматичне вимкнення після 22:00. Ось наскільки поганою була культура понаднормової роботи. Тому ми не могли ввімкнути його знову. Деякі колеги приносили з собою настільні лампи, щоб боротися з темрявою і продовжувати працювати до останнього поїзда.

Мої колеги були справжніми майстрами гаману. Але день був довгим, і наша втома явно погіршувала нашу продуктивність. Змучені відсутністю кондиціонера – навіть осінньої ночі було душно, ми не могли відчинити вікна, бо поспішали закінчити завдання.

«Це марна трата часу», – скаржився я, знаючи, що більша частина того, що ми робили, була безглуздою.

«Тенденції продажів насправді не змінюються з місяця в місяць так кардинально. Чи справді нам потрібно звітувати про це щомісяця? Заради цього багато хто з нас затримується допізна, щоб удосконалити документ, на який подивляться лише кілька хвилин, перш ніж викинути. І весь цей друк шкодить навколишньому середовищу. Це зовсім не логічно!».

Мої колеги погодилися, киваючи в темряві, але зазначили, що наразі вони нічого не можуть зробити.

«Shou ga nai yo. Ми – наймані працівники, тож мусимо це зробити».

«О котрій останній потяг? Ми встигнемо?», – запитав я. Мій колега Такаші, який жив зі мною в одному гуртожитку відповів, що у 00:17, тож вже треба йти, щоб встигнути. Я кивнув, зберіг Excel-файл і відправив його Місакі, який збирався об’єднати розрізнені файли й видрукувати їх завтра.

Наступного дня стоси паперу формату А3 облетіли кімнату, в якій зібралося близько 30 осіб. Почалася ритуальна презентація. Ще одне нудне заняття. Тонни складних японських виразів.

Це був мій перший урок японського мистецтва «гаман» і мій перший досвід овертайму – японського стилю. Це мало стати способом життя на наступні кілька років.

Я не займався ні фінансами, ні консалтингом. Я не був засновником стартапів. Це не мало значення, бо наступні кілька років я працював по 60-70 годин на тиждень.

Крайня межа мого «гаман»

Взимку 2019 року з мене було досить. Я працював так багато, що запитував себе, чому не пішов у фінанси. Принаймні там мені б добре платили. Тижні перетворилися на місяці безглуздих зустрічей, завалених стосами паперу.

Я вже забув, навіщо взагалі переїхав до Токіо. Я більше так не міг. Я був постійно занепокоєний і виснажений, а мій раціон неухильно перетворювався на дози надмірно підсолодженої й дешевої кави з банок, яку видавав автомат за 20 метрів від мене. Вечері перетворилися на багатий на вуглеводи рамен або абура-соба.

Найгірше було те, що я відчував, що жоден мій внесок не мав значення. Я був просто гвинтиком у величезній машині.

«Звільнитися – це варіант», – подумав я про себе. Не уподібнюватися бідній японській дівчині, яка наклала на себе руки, бо надто сильно намагалася терпіти.

Я висловив своє рішення кинути роботу і тут почалося справжнє пекло. Керівник відділу сказав мені: «Гаразд. Тоді скажи мені, за два роки, що ти тут, що ти зробив? Я не бачив від тебе жодної дивовижної креативної ідеї для компанії!» Він допитував мене під час вихідної співбесіди, а я не знав, що відповісти. У мене не було голосу. Зрештою, японська не була моєю рідною мовою, і в таких емоційних ситуаціях, як ця, мені важко говорити незалежно від мови.

Я заїкався: «Я приєднався до штаб-квартири та цього підрозділу з місією допомагати підтримувати глобальний бізнес, і, чесно кажучи, я не думаю, що у мене була можливість робити це, враховуючи обставини, що склалися. З вашого боку несправедливо так говорити, тому що я ніколи не мав ні підтримки, ні ресурсів».

Менеджер продовжував на мене кричати: «Ще два місяці тому ти казав, що будеш працювати тут, – я запам’ятаю тебе, як дуже поганого підприємця», – ревів він на мене, наче сам Господь Бог, що виносить вирок.

Новознайдена сила піднялася з глибини мого живота, і я стояв на своєму: «Вибачте, але це звучить як “пава-хара” (зловживання владою, термін, що стосується керівників, які зловживають своєю владою)». Одразу ж його тон став більш приязним: «О, я зовсім не це мав на увазі…».

Що б він не сказав після цього, до мене не дійшло. Ніщо з того, що він сказав, не вплинуло на моє рішення, і ніщо з того, що він сказав, не мало жодних подальших наслідків.

Була одна хороша річ, яка з цього вийшла. Я виявив, що можу витримати набагато більше душевного болю, ніж я навіть думав, що це можливо.

Токсична робоча культура корпоративної Японії навчила мене грати в «гаман». Але щось підказує мені, що на кожну людину, яка стає сильнішою після подібних випробувань, є інші, які занадто сильно намагаються втриматися за пошарпані нитки свого психічного стану. І часто це має катастрофічні наслідки.

Моє життя змінилося, але не після того, як я прочитав якусь нісенітницю, згенеровану штучним інтелектом, а після того, як я пройшов крізь корпоративне пекло.

Чи змінилося воно на краще? Не знаю, але я знаю, що вже ніколи не буду колишнім. Якщо «гаман» – це чеснота, то немає кращого місця, щоб навчитися їй, ніж у традиційній японській компанії в Японії.

Який «гаман» в мене сьогодні та як я залишаюся притомним в Японії

Сьогодні моя робота набагато більш керована. Я все ще працюю понаднормово, хоча зараз мінімальну кількість годин. Я намагаюся дотримуватися більш середнього підходу до життя в Японії.

Все ще думаєте, що «гаман» – це добре? Подумайте ще раз.

Для мене все просто: «гаман», якщо він має сенс, і до біса «гаман» якщо ні. Зрештою, терпіння не є чимось особливим. Пріоритетність мого психічного здоров’я важливіша, ніж намагання витримати те, що потенційно нестерпне, і молитися, щоб все якось налагодилося.

Як змінився автор статті. Фото у 2017, 2019 та 2023 роках

Я завжди дивувався, чому так багато японських найманих робітників напиваються до півсмерті і зрештою сплять на залізничних станціях. Тепер я знаю. Пияцтво з колегами не просто для годиться – це один із способів японців випустити пару і виговоритися. Зараз, час від часу, я збираю групу колег, не запрошуючи керівників і ми просто тусуємося за випивкою. Зверніть увагу, що це не рекомендація зловживати алкоголем. Пити треба в міру.

А ще є речі, на які варто з нетерпінням чекати на вихідних. Зустрічі з друзями. Поїздки на курорти. Доторкнутися до природи, навіть якщо ви живете у столиці, напрочуд легко.

Озеро Окутама, західний регіон Токіо / Фото: Depositphotos

Зрештою, важливо бачити загальну картину. Японія не для всіх, але це все одно прекрасна і приємна країна для життя.