Не давайте порад – будьте поруч і розділіть з людиною її біль. Як навчитися співпереживати

Вчора подзвонив мамі й попросив не давати порад, не слати мені посилки, а просто слухати й співпереживати. Чомусь саме від неї захотів емоційної присутності. Я казав їй, що втомився, замахався, запарився. Що сил немає, виснажився, стараюся триматися, але щось уже не виходить – фізично не напружуюся, але буквально валюся з ніг.

Не давайте порад – будьте поруч і розділіть з людиною її біль. Як навчитися співпереживати / Фото: Depositphoto

Мама чесно намагалася слухати, хоча іноді зривалася на якісь уточнюючі питання й ледь-ледь не радила.
– Чим я можу тобі допомогти?, – ділилася відчаєм мама.
– Нічим не треба допомагати, – сердився я. – Просто слухай і співчувай…
– Як це? – не знала мама.
– Ну, скажи, що тобі шкода, – вчив її я.
– Мені шкода… – казала мама, і в голосі її я чув, що їй дійсно шкода.

Але вона була розгублена й безпорадна. Ніхто її не вчив співпереживати, бо і їй ніхто не співпереживав. І мені ніколи не співпереживала, а тому я постійно відчував себе одиноким. І що зі своїми переживаннями я мусив справлятися наодинці.

Я справлявся і для того навчився їх не відчувати. Добре навчився. Так добре, що зараз не можу збагнути, звідки ж це несподіване виснаження й втома? Ніби вагони розвантажував, хоча реально – краще б розвантажував.

Тобто, я вже розумію, звідки – хронічно стримую купу неусвідомлених імпульсів, вони гасяться в тілі. А це постійно напівнапружені м’язи, від того й фізичне виснаження та, напевно, хронічне недосипання. Але це я розумію вже зараз, а добре було б у моменті.

Вчорашня розмова нагадала, що коли людина не може бути присутньою при чиємусь стражданні, не може співпереживати, вона потрапляє у відчай та безпорадність. І щоб цього уникнути, метушиться, намагається щось зробити – розв’язати питання чи якось інакше допомогти. Найчастіше це приймає форму поради.

І все для того, аби не бути при чиємусь стражданні. Бо потрібно співпереживати, тобто, по-своєму теж трішки страждати.

Для цього потрібно включити серце й пропускати біль через нього. Плакати за іншу людину. А так уміють далеко не всі.

Якісь питання дійсно неможливо вирішити. І людині, що страждає найчастіше не потрібно їхнє вирішення. Вона, як правило, сама може вирішити. Їй потрібно лише відчувати, що вона в цьому стражданні не одна. Що комусь вона зараз не байдужа. Щоб хтось залишався поруч і сказав їй «Мені шкода, що в тебе так» й їй дійсно має бути шкода.

Щоб не бачити чийсь біль, що тільки люди не роблять. Найчастіше дають поради, що насправді означає: «Зроби так і так, і повертайся нормальним, тобто без оцих твоїх страждань». Іноді відволікають: «Та забий!», «Давай краще вип’ємо (На цукерку!)», «Ось тобі подарунок» тощо.

Але буває й самі щось роблять за людину – кидаються в реальну допомогу, бо не можуть стримати тривожність відчаю. Беруть владу над людиною й тим самим нерідко перетворюють її на реально безпорадну.

Це призводить не тільки до хронічного відчуття самітності. Це й навчає людину саму себе не чути. Як от зі мною сталося в дитинстві.
Трішки мені вчора все ж полегшало. Якусь частину моїх переживань мама все ж взяла на себе. А потім ще й на групі підтримки, що я веду, виговорився, і ще полегшало. І навіть спав дещо краще. Вперше за довгий час. Але є мені ще чому вчитися, є що усвідомлювати й опановувати.

Джерело: Facebook Віталія Жданова