«У всіх назвах був елемент руськ-». Як українська мова протягом століть боролася за виживання. Уривок

У видавництві Vivat вийшла книга лінгвістки, докторки філологічних наук, професорки Орисі Демської «Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга».

«У всіх назвах був елемент руськ-». Як українська мова протягом століть боролася за виживання. Уривок / Фото: 1 - сайт видавництва Vivat, 2 - Depositphotos

На культурній мапі модерної української мови є дві важливі точки: Бад-Емс, звідки указом намагались переконати світ, що української мови немає, не було і бути не може, і Страсбург – точка, де 21 березня 2022 року українська отримала статус майбутньої офіційної мови Європейського Союзу.

Орися Демська розповідає про зародження й розвиток української мови від індоєвропейської прамови до наших днів, її взаємодію з іншими мовами, історію взаємозбагачень, непримириме протистояння з російською і перебіг лінгвоцидів, із яких вона все ж таки вийшла переможницею.

Якщо ви хочете дізнатися про формування української державності і національної ідентичності через мову і завдяки мові, можете придбати книгу «Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга» за посиланням. Редакція MC.today публікує уривок.

Серед найвідоміших цитат творця філософії ненасилля Магатми Ґанді є вислів: «Спочатку вас ігнорують, потім з вас насміхаються, потім з вами борються, потім ви перемагаєте». Здається, у ньому сформована вся суть історії української мови.

З єдиним коментарем: ігнорування, сміх і поборювання мови переважно перепліталися, діяли майже паралельно — то підсилюючи одне одного, то замінюючи.

Дев’ятнадцяте століття доповнювало своїми ризиками список загроз зникнення української мови.

Століття почалося з наполеонівських воєн, завершення яких ознаменував Віденський конгрес 1814—1815 років. Конгрес був подією, участь у якій узяла вся Європа. Держави, князівські доми, міста, корпорації, релігійні організації аж до професійних спілок. За характером конгрес виявися чимось на кшталт такого собі річного воркшопу, або дискусійного клубу з політичними наслідками. Після того як протягом двадцяти трьох років європейці воювали між собою, тут у Відні вони почали комунікувати. Росія сиділа за столом переговорів. України не існувало в просторі, хай би де той стіл стояв. На початку ХІХ століття перед нею виникли інші завдання. Одне з них мовне, що, як велося в цьому столітті, тісно пов’язане з національним. Дріжджами в мовно-національному тісті був націоналізм.
Дві європейські революції були повитухами націоналізму: англійська сімнадцятого століття і французька вісімнадцятого. Це вони відібрали владу в монарха й передали її народові. Наполеонівські війни рознесли націоналізм Європою. Далі він як «сукупність ідей, пов’язаних з нацією, чиї інтереси вважано за найвище добро», виявив себе у двох несумісних іпостасях: державному й народному націоналізмі.

Перший творила держава. Він становив ідеологічну основу держави ХІХ століття. Другий «живився вимогами спільнот, що жили в тих державах і протестували проти їхньої політики». Перший спирався на силу держави. Другий на силу бажання свободи й боротьбу за неї. Між ними не могло бути миру. Без них не могло бути націй. Чи то панівних, чи то, ба більше, поневолених.

У тогочасній Європі українська мова та українці, без яких не було б української мови, мали єдиний вибір — народний націоналізм.

Разом із націоналізмом вийшла на передній план ідея мови як цінності. Тогочасний європейський світ був ніби великий годинниковий механізм, заведений мовою. Не мало значення, на якому щаблі перебуває той чи той народ і його мова. Усі, хто прагнув бути собою, «мову реформували і стандартували на доказ окремої і неповторної національної ідентичності. Там, де не було їх раніше, укладали словники та граматики, засновували книгозбірні. Для національних університетів готували підручники. Мовознавці заходжувалися доводити, що доти занедбані народні говірки нічим не гірші від латини, грецької мови, що чеська, каталанська, гельська чи норвезька мови — не менш досконалий засіб спілкування, ніж будь-яка наявна державна мова».

Чотири головні завдання стояли перед тими, хто брався за національну мову в ХІХ столітті. Останнє з переліку завдань сьогодні навіть важливіше, ніж у минулому.

• Перше — витворити літературну мову, пов’язану з розмовною мовою народу.
• Друге — назвати цю мову.
• Третє — визначити межі, де нею розмовляють.
• Четверте — зробити так, щоб вона мала якнайвище соціальне, правове й політичне становище.

Відповідно до задуму тогочасного європейського світу, творення літературної мови «можна вважати за те саме, що й творення культурної спільноти під назвою нація». Літературні мови символізують освіченість, поступ і високу культуру. Різні нації мають різні мови. Мова стає символом національної ідентичності. Наступне століття підважить усі ці тези. Проте в час становлення націй, які не обов’язково мали держави, саме такі погляди давали шанс на власне буття всім, хто того хотів.

Кожна літературна мова, як і кожна річ у світі людей, мусить мати назву. Цю назву однаково мають прийняти і спільнота-мовець, і її оточення. Акт називання мови важливий тому, що мова без назви не потрапить до списку наявних мов. Вона не матиме сили інтегрувати носіїв у політичну спільноту. Не виконуватиме символічної функції для мовців. Назва особливо важлива тоді, коли різні етнічні групи користуються близькими мовами. Що більше назв має мова, то складніше їй об’єднати мовців у політичну спільноту.

Інструментом багатьох назв для української мови користувалася імперія. Протягом ХІХ століття українську мову називали не мовою, а наріччям. Найчастіше повторюваними варіантами назви були південноруське, южноруське, малоруське наріччя. Майже ніколи не вживали назви українська мова, чи точніше украинский язык, чи навіть українське наріччя. Назва українська мова вийде на передній план під кінець століття, спочатку в Галичині. Її легітимізує «Словарь Росийсько-Український» М. Уманця і А. Спілки, виданий у Львові 1893 року. У всіх назвах був елемент руськ-. Це творило ілюзію спільності з русскій, майже «адін народ». Така собі форма ігнорування-заперечення.

Будь-яка літературна мова має життєвий простір. Її межі — це межі території, де мешкають люди, які визнають таку мову як свою. Соціолінгвісти вважають, що «поширення літературної мови формується у зв’язку з поширенням ідеї нації… ідея нації та ідея літературної мови перебувають у взаємній інтеракції і часто важко визначити, яка з них первинна, а яка вторинна». Коли літературна мова проголосила своє існування й визначилася зі своєю територією, вона перетворила розмовну мову, на основі якої виникла, на діалекти, наріччя, говори, говірки. Це ще одна пастка імперії щодо української мови. Називати окрему мову наріччям іншої мови, означало сигналізувати, що її немає. Жодна офіційна заборона не діє сильніше, ніж форматування світу людей через семантику слів та символів.

Урешті, останнє чи не найважливіше завдання щодо мови — надати їй якомога вищого соціального, культурного, політичного, економічного статусу.

Це означає за мірками ХІХ століття ввести свою літературну мову в публічну сферу, державні інституції, військо, освіту, науку, економіку. В імперії для українців це було надзавданням, завданням поза межами можливого. Навіть більше, завданням далекого майбутнього. Ці вимоги не скасував час. Він лише їх посилив і гуманізував. За статус мови сьогодні вбиває лише росіянин.

Витворити літературну мову, назвати її, визначити простір, де нею розмовляють, зробити так, щоб вона мала якнайвище соціальне, правове й політичне становище — чотири нетривіальні завдання, які розв’язували всі, хто мав або хотів мати власну державу. Сенс мовного будівництва лаконічно узагальнив поляк Роман Шуль: «Значення культурного народу полягає в тому, що такий народ має амбіції формування власної мовної і політичної реальності».

Котляревський і Шевченко у два кроки створили модерну літературну українську мову. За вісім років до великого європейського спротиву під назвою Весна народів 1848-1849-х модерна українська мова отримала свій паспорт — «Кобзар» Шевченка. А далі буде унормування, систематизування, стандартування, кодифікування й одночасне творення української нації та, зрештою, держави. І перше, і друге категорично не прийнятне для імперії. Тому саме життя безжально наближало 1863 і 1876 роки.

Від появи на історичній арені модерної української літературної мови до першої її заборони минуло двадцять три роки.